Продовжуючи цикл статей про членів Здолбунівського повітового осередку Союзу збройної боротьби – 2, пропонуємо увазі Читачів біографію Антона Лукаржевського.

Антон Лукаржевський (написання прізвища подаємо згідно з документами НКВС) народився 1906 р. у Ридомилі (нині Кременецький район Тернопільської області). Його батько, Франц Антонович, працював різноробочим та гуменним у різних землевласницьких маєтках. 1938 р. він помер. Матір, Юзефа Францівна, була домогосподаркою, займалася вихованням синів. Відомо, що 1917 р. Антон здобув чотирикласну гімназійну освіту. З шістнадцятилітнього віку і до 1926 р. він працював разом зі своїм батьком на лісорозробках, заготівлі дров, хмільниках та інших роботах. 1927 р. його призвали на строкову службу до Війська Польського. На останньому році служби, 1929 р., військовий суд Любліна за образу офіцера засудив Антона Лукаржевського до двох місяців арешту. Після демобілізації він із 1929 до 1934 р. завідував млином приватного підприємця Тиленка у Новомильську Здолбунівського повіту.

На початку 1930-х рр. Другої Речі Посполитої торкнулася світова економічна криза. Антон протягом двох років не міг знайти роботу. Проте в червні 1936 р. йому вдалося влаштуватися спочатку теслею, а згодом референтом обліку будматеріалів на військовому будівництві у Сарнах. Із 1938 р. і до встановлення радянської влади Антон працював помічником бухгалтера у гміні Більській Волі Сарненського повіту. У цей час він регулярно сплачував внески до політичної організації «Табір національного об’єднання» та громадської організації «Ліга морська й колоніальна». Як стверджував Антон, такі внески стягували з усіх працівників і службовців державних установ примусово, навіть із тих, хто не був членом цих організацій.

У другій половині грудня 1939 р. родина Лукаржевських переїхала до Здолбунова. Тоді ж Антон обійняв посаду секретаря неповної середньої школи у Здовбиці. У Здолбунові він оселився у будинку на вулиці Горького, 13 разом зі своєю дружиною Марією Антонівною (1916 р. народження). За цією ж адресою проживали Юзефа Францівна Лукаржевська, брат Антона Станіслав (1918 р. народження), рятувальник місцевої пожежної команди, та брат Казимир (1926 р. народження), учень однієї зі здолбунівських шкіл. Ще один брат, Мечислав (1909 р. народження), проживав у Новомильську Здолбунівського повіту, де працював водієм місцевої пожежної команди. Буремного 1939 р. у подружжя Лукаржевських народився син Януш-Роман.

Працюючи в освітній галузі, Антон добре знав багатьох місцевих учителів, зокрема Владислава Кендзерського. Саме той ще в лютому-березні 1940 р., підтримавши ініціативу ксьондза здолбунівського костелу, запропонував Антону влаштувати збір коштів на потреби сімей, годувальники яких опинилися у застінках НКВС, а також родин, депортованих до віддалених регіонів СРСР. Антон охоче долучився до збору коштів. Особисто здав 10 руб. і зібрав 240 руб. із учителів Здовбицької школи. Крім того, самостійно надсилав гроші своїм знайомим, виселеним до Казахстану.

У другій половині травня того ж року на подвір’ї Здолбунівської школи № 1 Владислав Кендзерський познайомив Антона зі Станіславом Бонком. Тоді Антон дізнався про існування польського конспіративного осередку й був запрошений на таємне зібрання його учасників у останню неділю травня 1940 р. Прийшовши на зустріч у школі № 1, Антон застав там Станіслава Бонка, Владислава Кендзерського, Вітольда Бідакоського, Генриха Соколовського і директора школи Петриковського (ім’я не відоме).

В одному з класів присутні приступили до вивчення інструкції про налагодження діяльності СЗБ. Після цього Станіслав Бонк детально ознайомив Антона з метою і завданнями організації та прийняв у нього присягу. Антон обрав собі псевдонім «Артур Лонський». На цьому ж зібранні отримав перше завдання – сформувати у Здовбиці відділ (пляцувку) із семи осіб.

Для вербування до СЗБ Антон відразу примітив кількох своїх колег: учителів Здовбицької школи Романа Осовського, Франца Моя, директора Олександра Бурковича й Тадеуша Жибовського, сина місцевої учительки. Однак 5 червня навчання в усіх школах завершилося і зазначені особи роз’їхалися на час відпусток. Отож, жодних інших дій, спрямованих на розбудову організації, чоловік не чинив, а вже 23 червня 1940 р. його арештував 3-й відділ УНКВС у Рівненській області й доправив до в’язниці НКВС у Рівному. На першому допиті, 25 червня, Антон заперечував свою причетність до діяльності конспіративного осередку у Здолбунові. Здавалося, нічого незвичного під час допиту не відбулося: традиційно уточнили біографічні дані в’язня та поставили два запитання, причому друге – це радше вимога надавати правдиві свідчення. Однак уже через 10 днів, 5 липня, коли йому пред’явили звинувачення як учаснику «польської антирадянської організації під назвою Союз збройної боротьби, яка мала на меті шляхом збройного повстання повалити радянську владу на території Західної України й відновити колишню польську державу», Антон зізнався в тому, що з кінця травня і до дня арешту був членом польського підпілля.

Знаючи методи впливу слідчих НКВС на в’язнів, можемо лише припустити, що відбувалося з Антоном Лукаржевським упродовж тих 10 днів. Протягом кількох місяців слідства він дав розлогі змістовні свідчення стосовно структури і завдань організації, запевнивши, що з членів СЗБ знає лише чотирьох осіб. Незважаючи на заперечення Антона, йому «приписали» керівництво військово-розвідувальним відділом Здолбунівського повітового осередку СЗБ–2.

13–15 листопада 1940 р. на суді Антон Лукаржевський повністю підтвердив свої покази, дані під час слідства. Він також відмітив, що йому, як поляку, було соромно відмовитися від пропозиції вступу до СЗБ. Проте усвідомлюючи, що дії організації незаконні, він намагався покинути Здолбунів і переїхати до Сарн. Вироком Рівненського обласного суду за ст. 54–2, 54–11 КК УРСР Антона Лукаржевського засуджено до 10 років позбавлення волі у «віддалених місцевостях Союзу» та обмежено у громадянських правах на 5 років після завершення терміну ув’язнення. У касаційній скарзі, поданій членом колегії адвокатів Ю. Книжником, зазначено, що «…суд не врахував щиросердного зізнання Лукаржевського і його щирого каяття як обставини, що пом’якшують провину. Не враховано і його соціальне походження, сімейний стан (старенька матір, дитина, дружина), що йому всього 34 роки і можливість його перевиховання…» Вирок суду залишили в силі. Подальша доля в’язня нам не відома.

Заключенням Рівненської обласної прокуратури від 7 липня 1993 р. Антон Лукаржевський потрапив під дію ст. І Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 р.

Тетяна САМСОНЮК

P. S.: Тетяна Самсонюк – головний спеціаліст відділу використання інформації документів Державного архіву Рівненської області. Матеріали рубрики «Повернуті із забуття» опрацьовані за архівно-слідчими справами, що зберігаються у фонді «Управління Комітету державної безпеки УРСР по Рівненській області (1919–1957 рр.)» ДАРО та Архіві управління Служби безпеки України. Будемо вдячні, якщо відгукнуться родичі героїв рубрики або ті наші Читачі, які володіють більшою кількістю інформації про них.