Наш черговий нарис про Євгенія Миколайовича Мясковського, провадження слідства у справі якого було об’єднано зі слідчими справами Вітольда-Здіслава Лязурека та Станіслава Зентари, нариси про яких публікувалися раніше.      

Народився Євгеній Мясковський у місті Барі (тепер Вінницька область). Батько Євгенія, Микола Мясковський, володів паровим млином, відомо, що він помер 1920 р.

У Рівному родина мешкала на вулиці Тарговій, 6 (нині Базарна). Напередодні Другої світової війни Євгеній проживав разом із матір’ю Схоластиною Францівною Мясковською (приблизно 1875 р. народження) та сестрою Софією. Його брат Ромуальд жив у Рівному на вулиці Тісній, 4 (пол. Ciasna, нині провулок Технічний), брат Теодор (приблизно 1904 р. народження) – у Ковелі, а Мечислав (приблизно 1911 р. народження) у січні 1940 р. виїхав до Львова. Сестра Ірена (приблизно 1910 р. народження) перебувала в Отвоцьку (тепер Мазовецьке воєводство) в лікарні.

У Рівному Євгеній закінчив сім класів загальноосвітньої школи. 1932 р. він вступив до військового ліцею для хлопчиків у Конині, де вчився впродовж трьох років. Після завершення навчання його зарахували в полк підгалянських стрільців у званні стрілка, а вже через місяць він отримав звання капрала. За відмову виконувати наказ у листопаді 1936 р. Євгенія позбавили звання капрала та відсторонили від служби. Відразу після звільнення юнакові вдалося влаштуватися продавцем у магазин для військовослужбовців і чиновників у місті Новому Сончі (тепер Малопольське воєводство), де він із перервами працював до 1939 р.

1938 р. Євгенія Мясковського призвали на місячний військовий вишкіл, а в липні 1939 р. мобілізували до війська у зв’язку із загостренням ситуації на міжнародній арені. До 27 серпня його військова частина залишалася в Новому Сончі, а згодом її передислокували до Кракова. Там німецька авіація, яка залітала далеко в глиб тилу, неодноразово бомбардувала частини Війська Польського. Це спонукало військовослужбовців, відстрілюючись, відступати на схід, аж поки 21 вересня 1939 р. їм не оголосили про капітуляцію Польщі. У розпачі солдати кидали зброю і поверталися до своїх сімей. Євгеній же вирушив у напрямку Нового Сончу, де на нього чекала кохана дівчина Малгожата Гурська. Батьки Малгожати прийняли його, але, проживши в родині Гурських до середини листопада, він вирішив їхати до Рівного. Основною причиною такого рішення була проблема з працевлаштуванням, а зловживати гостинністю Гурських Євгеній не хотів.

На той момент Рівне вже входило до складу УРСР. Тому Євгенію довелося нелегально перетнути німецько-радянський кордон, пройшовши пішки від станції Санок до річки Сану. Після повернення він влаштувався різноробочим на лісоторговельній базі.

На підставі закону про загальний військовий обов’язок громадян СРСР, починаючи з 8 березня 1940 р. в області розпочалися облік, приписка та реєстрація військовозобов’язаних осіб. Заходи подібного роду мали завдання виявити тих польських військовослужбовців, яким вдалося уникнути арештів і депортацій.

За попередніми підрахунками всього в Рівненській області передбачалася реєстрація 316 тис. допризовників і військовозобов’язаних 1890–1921 рр. народження. Серед останніх виявився і Євгеній Мясковський, якого взяв на облік рівненський військкомат.

Арештованого 6 вересня 1940 р. Євгенія доправили у в’язницю НКВС у Рівному. Після кількох допитів хлопця звинуватили в нелегальному переході німецько-радянського кордону й незаконному збереженні вогнепальної зброї, яку Євгеній отримав від свого колишнього однокласника Вітольда-Здіслава Лязурека. Зауважимо, що револьвер та патрони до нього Лязурек забрав через кілька тижнів і продав брату Євгенія Ромуальду. В’язню також закидали звинувачення в приховуванні від органів радянської влади наявності у Рівному конспіративної організації, яка готувала повстання на 17 грудня 1939 р. Підставою для цього стали свідчення Вітольда-Здіслава Лязурека. Той стверджував, що на початку грудня 1939 р. повідомив своєму близькому товаришу Євгенію Мясковському про наявність підпільної організації, котру в місті очолював Вацлав Дигурський. Лязурек запропонував Євгенію приєднатися до створюваної ним п’ятірки. Він розповів і про те, що Євгеній відмовився долучитися до підпілля. Пояснив це тим, що час для боротьби, на його думку, ще не настав, і попередив товариша, що ведення таких розмов на вулиці може завершитися арештом. Очевидно, Лязерек більше не звертався до Євгенія Мясковського з подібними пропозиціями навіть після приїзду до Рівного Тадеуша Маєвського, який очолив СЗБ–2 на Волині.

На очних ставках Вітольд-Здіслав Лязурек продовжував твердити, що попри відмову вступити до його п’ятірки, він все ж вважав Євгенія Мясковського гідним кандидатом у лави підпілля, оскільки знав останнього як великого патріота Польщі. Зустрівшись віч-на-віч в одній із камер дубенської в’язниці НКВС, Євгеній Мясковський накинувся на свого товариша з докорами за відвертий наклеп. Проте Вітольд не мав, що відповісти. Можемо припустити, що Євгеній, пройшовши через пекло радянських катівень, і сам добре усвідомлював причину неправдивих свідчень Лязурека. Достеменно відомо, що ніхто з арештованих місцевих керівників СЗБ–2 не назвав Євгенія Мясковського як члена організації. Очевидно, це в подальшому і врятувало його від найвищої міри покарання.

13 грудня 1940 р. відбулося судове засідання в об’єднаній кримінальній справі Станіслава Зентари, Вітольда-Здіслава Лязурека та Євгенія Мясковського. Останньому судом було винесено вирок наступного змісту: «Мясковського Євгенія Миколайовича визнати винним за ст. 54–12 і 80 КК та піддати позбавленню волі у виправно-трудових таборах терміном на 8 років з обмеженням у правах на три роки». Нагадаємо, що Станіслава Зентару та Вітольда-Здіслава Лязурека було засуджено до смертної кари.

У лютому 1941 р. судова колегія у кримінальних справах Верховного суду УРСР розглянула касаційну скаргу адвоката осуджених І. Г. Шентера і винесла рішення: «Вирок Рівненського обласного суду від 14 грудня 1940 р. залишити в силі, а касаційну скаргу засуджених як безпідставну відхилити».

Подальша доля Євгенія Мясковського залишається невідомою. Заключенням прокуратури Рівненської області від 7 липня 1993 р. на нього поширюється дія ст. 1 Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 р.

Тетяна САМСОНЮК

P. S.: Тетяна Самсонюк – головний спеціаліст відділу використання інформації документів Державного архіву Рівненської області. Матеріали рубрики «Повернуті із забуття» опрацьовані за архівно-слідчими справами, що зберігаються у фонді «Управління Комітету державної безпеки УРСР по Рівненській області (1919–1957 рр.)» ДАРО та Архіві управління Служби безпеки України. Будемо вдячні, якщо відгукнуться родичі героїв рубрики або ті наші Читачі, які володіють більшою кількістю інформації про них.

Відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України № 161 «Про затвердження рішень Атестаційної колегії Міністерства щодо присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань від 25 лютого 2016 р.» Тетяні Самсонюк присуджено науковий ступінь кандидата історичних наук. Із цієї нагоди її вітають члени Культурно-просвітницького центру імені Томаша Оскара Сосновського в Рівному та бажають здоров’я, щастя, наснаги й нових наукових досягнень. Редакція «Волинського монітора» та представники Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської приєднуються до привітань.