Станіслав Лем – це письменник, якого не можна не знати. Його зараховують до найпопулярніших авторів наукової фантастики. У своїх творах він помістив у центр не техніку, а людину, вплутану у світ, який вона досліджує і хоче пізнати, людину, яка прагне зустріти іншу форму життя у Всесвіті, але не може порадити собі зі своїм життям на Землі.
Перший раз я зіткнувся з ним у романі «Соляріс». Дитиною я уявляв, що, звісно, так може бути – десь далеко в Космосі існує незвичайне створіння, великий океан, який здатен матеріалізувати наші думку, і завдяки йому ми можемо стати безсмертними, весь час відроджуючись. Чи може так виглядати Бог? Бог-океан, який експериментує над людьми? Бог, із яким ми не можемо порозумітися й увійти в контакт? Цей роман описує й те, як виглядають наші стосунки з іншими людьми, які вони важкі. Йон Тихий кілька разів стверджує, що людина – найбільший злочинець у всьому Космосі.
Останньою книжкою, пов’язаною з Лемом, яку я прочитав у грудні минулого року, була його біографія авторства Войцеха Орліцького – «Лем». Вона висвітлює багато цікавих подробиць із життя письменника, його змагання з Голокостом у Львові та після війни в його романах, про життя в комуністичній Польщі, про боротьбу з цензурою, про його сімейне життя, про послання світу.
Між цими двома книжками простягається цілий Всесвіт Станіслава Лема, серед них – «Зоряні щоденники», «Голос Господа» (в українському перекладі «Голос неба»), «Розповіді про пілота Піркса», «Едем», «Казки роботів», «Філософія випадку», «Катар», «Рукопис, знайдений у ванні».
У «Зоряних щоденниках» Йон Тихий подорожує Космосом, перевіряє, що таке сепульки, намагається гратися у творця Всесвіту, досліджує різних істот і різні цивілізації, мандрує в минуле, роздумує над протистоянням Бога й Сатани. Одного разу він деатомізується й перетворюється на Наполеона. На щастя, збережена таблиця атомів дозволяє йому повернутися до свого вигляду. «Щоденники» говорять і про одвічні проблеми людства: владу, релігію та філософські категорії. На планеті Дихтонії Тихий знайомиться з дуїзмом – техногенною релігією, що розвинулася на ґрунті християнства. На планеті індіотів він став свідком того, як владу захопила Машина-диктатор.
У «Голосі неба» сигнал, отриманий із Космосу, стає поштовхом до дискурсу на тему Добра і Зла у світі людини. Чи Бог грається у кості з людьми? Чи можлива гармонія та мир на Землі?
У «Розповідях про пілота Піркса» читач стежить за протистоянням людини й машини. Чи те, що ми створюємо, аби зробити своє життя комфортнішим, приносить нам користь, чи навпаки – може нести загрозу? Кожна оповідь представляє Піркса в ситуаціях, які вимагають від нього нестандартних рішень.
В «Едемі» Лем роздумує над проблемою генної інженерії, такої популярної сьогодні, хоч і небезпечної.
Читаючи «Казки роботів», можна роздумувати над людською природою, над технічними можливостями людини або посміятися з пригод героя.
«Рукопис, знайдений у ванні» – це роман про суворо засекречений Новий Пентагон. Те, що мало бути звичайним візитом до центру управління, перетворилося на кафківський кошмар – герой стає в’язнем таємної шпигунської бюрократії, яка панує в будівлі Нового Пентагону. Він блукає довжелезними коридорами, переходить із кабінету в кабінет, усе більше занурюючись в абсурд, – і пише щоденник, який залишився після нього.
Про «Філософію випадку» Ян Блонський, друг Лема, сказав, що це «загальна теорія всього». Це книжка, яка розпочинається роздумами про літературу та її оцінюванням і закінчується розлогими рефлексіями про весь світ як домен непередбачуваних процесів – чи то йдеться про питання фізики, чи біології, чи космології, чи історії культури.
«Катар» – детективний роман, у якому розгадують загадкові смерті, але у глибшому пласті містяться роздуми про наше життя як суму випадковостей і ймовірностей, а також про самотність людини в епоху розвиненої цивілізації.
У романі «Футурологічний конгрес» Лем представляє проблему керування суспільством. Сьогодні нам часто спадає на думку, що майже всі – уряд, партії, рекламодавці – хотіли б нами керувати як роботами.
У «Поверненні з зірок» автор показує життя щасливого, але бездумного суспільства. Лем вважав, що капіталістичне суспільство, де все вирішують гроші, не краще від того, де все вирішує диктатор.
Лем передбачив теж негативний вплив Інтернету – і це ще в той час, коли він тільки зароджувався, коли всі ним захоплювалися й вихваляли його можливості. Він провіщав всеохопне збараніння, поверхневість суджень, нові види злочинів. Лем не довіряв людській природі. На його думку, все, що вигадує людина, можна використати для того, аби зашкодити своєму ближньому. Він вважав, що надходять часи перемоги глупоти над мудрістю.
Творчість Лема підштовхує до висновку, що головна проблема людини – не пошук іншої цивілізації та намагання порозумітися з нею. Проблемою для людей є вони самі та війни, які точилися і точаться в різних куточках Землі. Людина відкривала нові речі, робила неймовірні винаходи, але, на жаль, у більшості випадків використовувала їх проти іншої людини.
Можна сказати, що Лем був песимістом по відношенню до людини, адже людина думає тільки про себе. Навіть якщо вона намагається відкрити інші світи, вона все одно шукає когось схожого на неї: «Ми вважаємо себе рицарями святого Контакту. Це друга облуда. Ми не шукаємо нікого, крім людей. Нам не потрібні інші світи. Нам потрібне наше відображення. Ми не знаємо, що робити з іншими світами. З нас досить і цього одного – ми ситі ним по саму зав’язку. Ми хочемо знайти свій власний, ідеалізований образ; це повинні бути планети з цивілізаціями, досконалішими, ніж наша; в інших ми сподіваємося знайти модель нашого примітивного минулого. А тим часом по той бік є щось таке, чого ми не приймаємо, від чого захищаємося. Але ж ми принесли з Землі не тільки дистилят чеснот, не тільки ідеал героїчної Людини!» («Соляріс»).
Анджей Сапковський заявив: «Я вважаю, що творчість Лема належить до найбільших досягнень світової наукової фантастики. Хто не читав Лема, той не може вважати, що знає цей жанр».
Думаю, що для Станіслава Лема використання фабули наукової фантастики було лише прикриттям, аби сказати про те, що лежало в нього на душі, – про людську природу. Він любив винаходи, любив науку, любив розваги і жарти, любив автомобілі та швидку їзду, але, як здається, у своїх творах він найбільше прагнув осягнути таємницю існування людини.
Вєслав ПІСАРСЬКИЙ,
учитель польської мови, скерований до Луцька організацією ORPEG
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
