12 квітня в Лондоні оголосили, що книга Ольги Токарчук «Flights» (пол. «Bieguni», укр. «Бігуни») потрапила в короткий список Міжнародної Букерівської премії, однієї з найпрестижніших літературних нагород у світі. Письменниця – перша польська авторка, котрій вдалося пройти до шестиособового фіналу.
Увійти у світ Ольги Токарчук означає одночасно зустрітися з реальним і міфічним, невловимим, тим, що ніколи не можна окреслити та визначити. Це зустріч із тим, що існує наяву, і з тим, що бачиш уві сні. Якщо ти вирішиш поринути у світ, який полюбиш і не захочеш залишати, то в кінці кожного твору цієї письменниці завжди відчуватимеш смуток. Тому, окрім назв і героїв, ти занотуєш, запам’ятаєш кілька думок і виношуватимеш їх у своїй голові, додаючи або віднімаючи слова, залежно від стану пам’яті, втоми, занурення в дійсність або сни, самовдосконалення або одержимість у гонитві за грошима.
«Кожна книга – це її віддзеркалення та відблиск. Це символ людських намагань пізнати Абсолютну Істину, і певним чином усі написані людьми книги є наближенням до цієї істини, крок за кроком. Адже людей обдаровано відчуттям, що кожна річ, яка здається їм гідною опису, має певний космічний чи божественний вимір. Саме тому вони терпеливо, як мурахи, збирають слова, щоби дати цьому ім’я. [...] Люди здогадуються, що, коли зібрати ті менш і більш значущі події і скласти їх в одне ціле, як розкидані камінчики великої мозаїки, життя і смерть являть своє справжнє значення» («Мандрівка людей книги», 1993 р.).
– А де знаходиться людина, як помре? В пеклі? На небесах?
– Мабуть, ще десь.
– Це якась країна?
– Так, це край, де все зроблено з тіні. Замість лампи – лише тінь лампи, замість столу – тінь столу…
– Чи на такому столі можна поставити філіжанку?
– Можна поставити тінь філіжанки («E. E.», 1995 р.).
«Люди думають, що вони живуть повніше, ніж тварини, ніж рослини, і тим більше – ніж предмети. Тварини відчувають, що вони живуть повніше, ніж рослини і предмети. Рослинам ввижається, що вони живуть повніше, ніж предмети. А предмети існують, і це існування є життям більше, ніж будь-що інше» («Правік та інші часи», 1996 р.).
«Як виглядає світ, коли життя стає тугою? Він виглядає паперово, кришиться в пальцях, розсипається. Кожен рух зосереджується на собі, кожна думка зосереджується на собі, кожне почуття починається і не завершується, і врешті-решт сам предмет туги стає паперовим і несправжнім. Тільки туга є справжньою, вона викликає залежність. Бути там, де нас немає, посідати те, чого ми не маємо, торкатися когось, кого не існує. Цей стан має природу, яка хвилює й суперечить сама собі. Це квінтесенція життя і його заперечення. Він проникає у шкіру до м’язів і кісток, які починають від тієї пори болісно існувати. Ні, не боліти. Болісно існувати. Це означає, що основою їхнього існування був біль. Тому й немає втечі від такої туги. Варто було би втекти за власне тіло, навіть за себе. Впиватися? Спати цілими тижнями? Шукати забуття в активності аж до божевілля? Молитися безустанно?» («Дім денний, дім нічний», 1998 р.).
«Якби відчути себе на хвильку психологом, можна було б окреслити на основі героя «Ляльки» певну діагностичну одиницю – «синдром Вокульського». Цей синдром полягав би в переконанні, що любов, дружбу, пошану інших можна отримати тільки за те, що людина робить, а не за те, ким вона є. Мене визначають мої вчинки; я дію, отже, існую. В основі такого переконання напевно лежить відчуття заниженої самооцінки, яке мало виникнути дуже рано, адже воно стосується дитячого «Я», яке ще нічого не робить – «заледве» існує. Ця туга за безумовною любов’ю, природною і спонтанною, туга за простим захопленням собою, глибоким фізичним і психічним задоволенням від факту, що людина просто є. Якби вдалося зазнати такого стану в дитинстві, то людина мала би потім величезний запас самосприйняття, якого повинно вистачити на все життя. В іншому випадку потрібно весь час доводити собі, треба дією та досягненнями сформувати право на існування» («Лялька й перлина», 2000 р.).
«Люди зустрічаються одне з одним лише для того, щоби побачити, як вони різняться між собою. З тими, які відрізняються від них найбільше, вони залишаються на довше. Так, ніби життя хотіло показати їм усе, що не є ними» («Останні історії», 2004 р.).
«Щоби співчувати, треба самому бути слабким і знати страждання; потрібно впасти, перекинутися, треба вміти плакати» («Анна Ін у склепах світу», 2006 р.).
«Якби можна було поглянути на світ без жодного захисту, відверто й відважно, то в нас розірвалися би серця» («Бігуни», 2007 р.).
«Усе промине. Мудра Людина знає про це із самого початку й ні за чим не жалкує» («Веди свій плуг понад кістками мертвих», 2009 р.).
«Найбільший парадокс емпатії: полишаючи себе, ми отримуємо, можливо, єдиний шанс стати чимось, що є нашою протилежністю. Оскільки чужість не є, як цього можна було очікувати, радикальною, вона втрачає свій чар, втрачає загрозливу силу. Чужий стає кимось, кого можна збагнути і зрозуміти. Власне кажучи, він перестає бути чужим. Немає своїх і чужих. Усі ми свої, тож кожне зло, заподіяне іншим, ми заподіюємо собі» («Момент ведмедя», 2012 р.).
«Є читач-губка, читач-лійка, читач-цідилко і читач-сито. Губка поглинає все, як є; ясно, що такий читач багато що пам’ятає, але не може виокремити найважливішого. Лійка – приймає одним кінцем, іншим же все прочитане з нього вилітає. Цідилко пропускає вино, а збирає винний осад; такий взагалі не повинен читати і краще було би йому зайнятися ремеслом. Сито ж відділяє полову, аби отримати найкраще зерно» («Книги Якова», 2014 р.).
Інколи варто оминути критично-літературні тексти, похвалу, критику, авторські нагороди, а лише зануритися в текст, дозволити йому вести себе по своєму життю, по своєму досвіду, по своїй долі, яка перетинається з долями героїв. Саме так я рекомендую читати твори Ольги Токарчук.
Вєслав ПІСАРСЬКИЙ,
учитель польської мови, скерований до Луцька організацією ORPEG
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
ABC ПОЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ: КОЖЕН ІЗ НАС – ДИТИНА КОХАНОВСЬКОГО
ABC ПОЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ: АНДЖЕЙ СТАСЮК – ДИВО ПІЗНАННЯ ЖИТТЯ
