Описуючи свої дитячі роки, Зигмунт-Щенсний Фелінський вплітає в канву мемуарів історії, які залишили слід у його пам’яті. Серед них – і реалістичні розповіді про реальних людей із плоті й крові, й оповідки на межі з фантасмагорією, яким важко йняти віру. І одні, і другі показують Волинь із незнаної нам, сучасним людям, перспективи, тож варто, мабуть, із ними ознайомитися. Слово автору.

Першу частину спогадів Зигмунта-Щенсного Фелінського можна прочитати тут, другу – тут.

Генерал Блендовський

«До видатних постатей, із якими я зіткнувся в дитинстві, беззаперечно, належав генерал Александр Блендовський, власник Блудова (на Волині було кілька населених пунктів із такою назвою, зараз це село Мирне біля Горохова, – ред.), одного з найближчих сусідів Воютина. Полковник великої армії Наполеона вирізнявся навіть серед найдоблесніших своєю несамовитою відвагою. Його важко поранили в голову в переможній атаці на очах у Наполеона, і він лежав, майже конаючи, на полі битви, яке вже покинув розгромлений ворог. Імператор його відшукав і, знявши з власних грудей хрест Почесного легіону, приколов на груди Блендовського. Після завершених воєн офіцер покинув дійсну службу й повернувся до Блудова, взявши за дружину красуню Генрику Дзялинську. Проте коли розпочалося Листопадове повстання у Варшаві, він без вагання вирішив пожертвувати своє оружжя служінню національній справі, вирвавшись із обіймів коханих дружини та дочки. Але як добратися до берегів Вісли, якщо вся околиця залита російськими військами, а в Луцьку дислокується головний штаб командира корпусу, генерала Крейца? Щоби полегшити собі таке важке завдання, Блендовському прийшла до голови оригінальна ідея: він одягнув парадний польський мундир, начепив на груди всі ордени й відкритою повозкою, запряженою шістьома пречудовими кіньми, виїхав у полудень до Луцька.

Портрет генерала Александра Блендовського. Public domain

Численні пікети й охоронні пости, побачивши чудову, марсову фігуру в генеральських нашивках, гарячковито віддавали честь. Нікому навіть на думку не спало, що це один із найгрізніших очільників зненавиджених москалями бунтівників. Цей сміливий фортель так чудово вдався Блендовському, що він, аніде не потурбований дорогою, щасливо добрався до Варшави і взяв участь у баталії під Гроховом (ідеться про так звані Ваверські битви на початку 1831 р., – ред.).

Під кінець бою гарматне ядро відірвало йому ногу. Блендовського відвезли до Кракова, де йому вдало зробили ампутацію. Він уже йшов на поправку, коли холера, що тоді бушувала, підхопила його в числі своїх жертв».

На цьому історія Александра Блендовського в мемуарах Святого Зигмунта-Щенсного закінчується. Проте вона має продовження. Тіло волинського генерала поховали на кладовищі поблизу монастиря босих кармелітів у селі Черна в Малопольському воєводстві. Гроші на надмогильний пам’ятник дав друг Блендовського, генерал Станіслав Кліцький, теж герой Наполеонівських воєн. Надгробок має форму тумби, прикрашеної коротким грецьким мечем, лавровим вінком та шоломом грецького гопліта. На ньому є напис з одного боку латинською, з другого – польською мовою: «Тут лежить Александр Блендовський, генерал Військ Польських. Для того, щоб знали потомки, друг його Станіслав Кліцький цей пам’ятник встановив. Жив 43 роки. Помер д[ня] 25 м[ісяця] липня Р[оку] [Господнього] 1831». Російські окупанти в 1836 р. наказали знищити три рядки напису з обидвох боків надгробка. Задля відновлення історичної справедливості поляки на стіні біля пам’ятника вмурували дошку, на якій можна прочитати повний напис – таким, яким він був. Тож перше речення звучало так: «Тут лежить Александр Блендовський, генерал Військ Польських, якого ворожі кулі оминали, а холера, невідлучна товаришка москалів, до смерті довела». Як бачимо, окупанти цензурували навіть пам’ятники.

Надгробний пам’ятник Блендовського із цензурованим написом. Public domain

Дошка з відновленою епітафією. Public domain

Українському читачеві варто нагадати, що в українську мову слово «москаль» перейшло з польської. Тобто це класичний полонізм, але він настільки давно увійшов в українську мову, що, мабуть, заміну йому знайти неможливо.

Повернімося до мемуарів. Ось іще одна колоритна фігура тієї епохи.

Ротмістр Кисіль

«У Блудові жив в окремому невеликому дворі товариш по зброї і друг Блендовського, ротмістр польських військ Маврицій Кисіль, останній, либонь, потомок відомого з часів Хмельницького воєводи. Я ще пам’ятаю цю марсову фігуру. Їдучи до Зборошева з батьком, ми заїхали дорогою до Киселівського двору, якого жоден із приязних сусідів не минав, такою пошаною всі оточували його господаря. Коли розпочалося повстання, Кисіль також поспішив під національні стяги, але потрапив у полон і опинився аж за Уралом, де провів чималу низку літ. Урешті-решт помилуваний, знову повернувся на Волинь і поселився у своєму дворі. Проте недовго тішився ним рідний край. Невдовзі після повернення Кисіль навідав у Чарнкові Віктора Бущинського (тут одруки в оригіналі; йдеться про Чаруків Луцького повіту, який належав Бушинським, – ред.), одного з товаришів по зброї в Боремельській битві. Радість була велика, говорили про минулі часи, а оскільки ротмістр був знавцем і великим любителем коней, господар наказав підвести під ґанок свого улюбленого скакуна, чистокровного араба зі славутської стайні. Кисіль милувався жеребцем, лицарська кров у ньому заграла, а оскільки кінь був осідланий, він рвучко наблизився до стремена й по-молодецьки осідлав араба, кажучи: «А що! Може, думаєте, що з мене вже порох сиплеться?» Проте заледве він опинився в сідлі, як жеребець від раптового ривка мундштуком став дибки і вершник повалився на землю. Тоді присутні підняли його безвладного і марно намагалися привести до пам’яті, бо це вже було всього лиш мертве тіло. Очевидно, його поразила апоплексія (інсульт, – ред.) у момент, коли він вискакував на коня, і вже некерована рука раптово потягнула повіддя, а смерть була наслідком не падіння, а кров’яного удару».

Любешівське страховидло

Наступний сюжет нагадав мені твори ще одного уродженця Волині, сучасника Святого Зигмунта-Щенсного – Міхала Чайковського (до речі, нащадок гетьмана Івана Брюховецького). Ця людина з неймовірно авантюрною біографією залишила по собі багату письменницьку спадщину. Літературні критики вважають його однією з найяскравіших постатей української школи польського романтизму. З героями творів Міхала Чайковського часто траплялися таємничі пригоди, з пограниччя реальності та фантазії. З Волинню його пов’язує не тільки те, що він тут народився, – свого часу Чайковський закінчив відому в ті часи Межиріцьку гімназію.

Ось неймовірна історія, яку записав у своїх мемуарах Святий Зигмунт-Щенсний Фелінський.

«З епохи мого дитинства перед Листопадовим повстанням заслуговує на згадку випадок, який характеризує тодішні звичаї й поняття малих містечок, віддалених від головних вогнищ світського життя. Подія, про яку я хочу розповісти, сталася в Любешеві, глухій місцевості, загубленій серед поліських борів. Відома в ті часи тамтешня школа василіян притягувала у свої стіни масу молоді, особливо з литовського та волинського Полісся; а оскільки батьки часто провідували своїх синів, то дороги, що вели до містечка, роїлися різного роду повозками, які ліниво тягнулися глибокими пісками.

Костел Святого Йоана Євангеліста в Любешеві. Фото Ісака Сербова, 1912 р. Public domain.

Отож, одного літа в місті з переляком помітили, що кілька мандрівців, які прямували до Любешева або з нього поверталися, зникли без сліду, попри найдбайливіші пошуки, здійснені рідними.  Оскільки ця доля спіткала саме тих, хто нічною порою мусив пробиратися через ліси, що оточували містечко, з’явилося припущення, що ці бори стали криївкою для якоїсь розбійницької ватаги. Тривога опанувала жителів. Вони уникали нічних подорожей, їхали вдень, задля безпеки об’єднувалися в більші групи, проте таємницю зниклих відкрити не вдалося. Це дуже зацікавило молодь і не один роздумував, як-то вистежити винуватців, проте кожен задум розбивався об складність виконання.

Знетерпеливившись цим зволіканням, один запрошений мисливець, який конем володів як акробат, а кулею ластівок на льоту стріляв, вирішив сам-один зробити це діло, над яким стільки мудрих голів надарма роздумували. Тож, озброївшись шаблею і пістолями, він осідлав вітроногого бахмата і, як тільки вигулькнув на небі місяць, пустився гостинцем, що вів до бору. Недовго довелося йому чекати на розв’язання страшної загадки. Заледве він під’їхав до узлісся, як побачив якусь велетенську постать у білому, що височіла над чималим придорожнім хрестом і перевищувала його зростом. Кругла голова потвори сипала вогнисті іскри з відкритих очей і рота, а незмірно довгі руки закінчувалися гострими пазурами як у яструба. Готовий до бою з людьми, навіть нерівного, наш герой не знайшов у собі достатньо мужності, щоб викликати на двобій якесь неземне створіння, тому завернув тієї ж миті коня і чвалом пустився до міста.

Але яким був його жах, коли, оглянувшись, він побачив, що ця примара женеться за ним так швидко, що простір, який їх розділяє, стає все меншим і меншим. Аж ось невдовзі він побачив, що ворог майже наздогнав його і вже за плечима, потім почув якийсь свист у повітрі, а згодом відчув сильний удар, від якого його кінь кинувся вперед, ніби вдарений блискавкою, і полетів шаленими скачками до міста. Майже непритомний, мисливець у критичну хвилину вистрілив позад себе і здалося йому, ніби почув, як загуркотіло щось важке, падаючи на землю. За кільки хвилин замилений скакун влетів із ним на власне подвір’я і впав бездиханний перед ґанком, а на хребті в нього побачили величезну рану, з якої кров лилася рікою. Потовчений, знесилений, охоплений гарячкою молодий вершник ледь встиг розповісти свою пригоду й одразу зліг у ліжко, підтятий тяжкою лихоманкою.

Товариші хворого невідкладно зібралися в численну й добре озброєну дружину і ще вночі пустилися на пошуки того страховидла, вже не сумніваючись, що це людина. За кілька гонів від міста каганці й ліхтарі, які вони прихопили з собою, освітили дивне видовище: на піску розтяглася трисажнева фігура, замість голови в неї був величезний гарбуз, запханий на дрючок, що був прикріплений до тулуба й огорнутий баранячою шкурою. У вичищеному гарбузі містилася червона лампа, яскраве світло якої, виходячи через отвори (очі і рот, оздоблений зубами), справляло страшне враження. Тулуб потвори становила справжня людина, яку оточував панцир із грубого дроту, покритий кінською шкурою. Були зоставлені отвори тільки на очі й рот. Ноги становили високі ходулі, обтягнені простирадлом, до рук були прикріплені ланцюжками сталеві пазурі, якими можна було разити жертв. Тільки тепер став очевидним для розуміння подивованих глядачів увесь перебіг цієї трагічної справи. Ходулі дозволили злочинцеві наздогнати вершника-втікача, удар, скерований у нього, припав на коня; а постріл, зроблений наосліп, так щасливо поцілив, що на місці поклав нещасного. При ближчому розгляді останків убитого лиходія в ньому впізнали місцевого коваля, який проводив дні у своїй кузні, а як тільки довідувався, що хтось збирається увечері в дорогу, поспішав до своєї криївки в лісі, там переодягався у страховидло й ховався під хрестом. Тільки дружина знала про цю криївку, і вона перед судом викрила всю правду».

Піярська гімназія в Любешеві. Листівка 1938 р. Public domain

Любешівське страховидло – 2

«Проте на цьому справа не закінчилася. Невдовзі після цього випадку таке саме страховидло з’явилося в самому Любешеві, з тією лише різницею, що ця примара, не доходячи ані до вбивства, ані до грабунку, обмежувалася ляканням перехожих, які поверталися в пізню пору. Доросліші студенти, вислідкувавши, якими дорогами зазвичай ходила ця фігура, зробили на неї засідку у зручному місті, протягнувши там шнур через дорогу. Примара, потемки не помітивши засідки, перечепилася за шнур і впала. Враз вискочили з укриття озброєні кийками студенти й почали безмилосердно бити лежаче страховидло. Проте, мабуть, панцир так уміло був зроблений, що дрючки поламалися, а примара навіть голосу не подала. Злякавшись, чи вони його не вбили, студенти залишили його нарешті у спокої, надіючись, що більше воно не покажеться.

Однак уже наступного дня знову побачили страховидло, яке пересувалося обережнішим кроком. Проте в одному місці, затіненому деревами, сміливий мандрівник не помітив із висоти своїх ходуль, що навпроти нього йде селянин із ратищем, яким поганяють волів. Той спочатку перелякався, проте потім спромігся на мужність і з усієї сили всадив його у груди велетня з криком: «Смерть або мені, або тобі!» Ратище пробило панцир і так дошкульно поранило того, хто був усередині, що він впав, як стояв, вигукнувши: «Ісусе!» Селянин, розігрітий удачею, підскочив до лежачого і, вдаривши його знову, крикнув: «То нехай буде і Марія!» Відтоді страховидло зникло назавжди, а на тому місці знайшли тільки ходулі й панцир».

(Далі буде).

Опрацював і переклав Анатолій Оліх