Постать Казімежа Вежинського – винятковий приклад того, що патріотизм нічого не обмежує, він не нав’язує однієї визначеної ролі чи мартирології. Чи можна бути одночасно і митцем-авангардистом, який порушує норми сучасної поезії, і фронтовим поетом, завжди готовим боротися за Польщу? Казімеж Вежинський був саме таким.

1894-й. У Бельгії запустили перший електричний трамвай, у паризькій Сорбонні створили Міжнародний олімпійський комітет, а в Сполучених Штатах фармацевт Джон С. Пембертон почав продавати маловідомий тоді напій під назвою «Кока-Кола». Світ потрохи прощався із ХІХ ст.

На території Польщі, тоді ще поділеної між іншими державами, також відбуваються великі зміни. Варшавська галерея мистецтв «Захента» виставляє «Шал екстазу» Владислава Подковинського. Це полотно, суперечливе і чуттєве зображення голої жінки на вороному коні, стало своєрідним провіщенням нових напрямків у польському мистецтві. Щойно посталій «Молодій Польщі» та пізнішим поетам-експериментаторам групи «Скамандр» судилося невдовзі змінити польський культурний ландшафт.

Одним із цих поетів був Казімеж Вежинський, який народився 27 серпня 1894 р. у Дрогобичі, невеликому місті на Львівщині. Середню освіту він отримав у місті Стрий, де в 1912 р. склав іспити зрілості.

Вежинський почав здобувати вищу освіту у Ягеллонському університеті. Був студентом філософського факультету, а наступного року продовжив навчання у Відні, де вивчав, зокрема, славістику та германістику. Саме там він уперше зіткнувся з незалежницькою діяльністю. Ідея вільної і незалежної Польщі залишилася з ним на все життя, незважаючи на плинність років чи зміну поетичних віянь.

Казімеж Вежинський, попри безсумнівну й заслужену славу поета-скамандрита, був невтомним патріотом. Чергові етапи його патріотичного служіння сміливо можуть бути прикладом того, як тодішнє покоління поляків змагалося за незалежність. Вежинський був членом стрілецьких загонів, створених Організацією незалежницької молоді «Заграва». Феномен стрілецьких загонів – легальних у Галичині молодіжних мілітарних організацій – полягав у тому, що таким чином непомітно для поневолювачів формувалася майбутня військова еліта незалежної Польщі.

Поет-патріот, як і інша молодь, займався військовою підготовкою та основами володіння зброєю. Також йому, безперечно, пішло на користь товариство молодих однодумців, для яких незалежність була не далеким ідеалом, а реальним сценарієм, який можна було реалізувати тільки працею власних рук.

Тож не дивує факт, що коли європейські держави вчепилися в горло одна одній, розпочавши Першу світову війну, Вежинський, як і багато інших, вступив до польських легіонів. Військову службу він ніс у Східному легіоні – формуванні, яким командував генерал Юзеф Галлер. У 1915 р., під час битви під Красником, після того, як військо видатного командира розформували, а поляків перевели в австрійську армію, поет потрапив у російський полон.

Вежинський не чекав визволення. Він утік із табору військовополонених і деякий час переховувався в Києві, де навіть вступив до Польської організації військової.

Як з’явилося це об’єднання найвидатніших поетів того покоління? Тувім, Лехонь, Івашкевич, Сломінський і Вежинський познайомилися під час роботи в редакції студентського часопису «Pro Arte et Studio». Це там їх об’єднала поетична завзятість і неприйняття панівної на той час течії модерністичного вірша.

Вежинський і його товариші з типовим для молодості поривом почали демонструвати новий погляд на поезію. Вони здійснили «путч» у редакції студентського журналу й невдовзі «Pro Arte» стало першим (і не останнім) майданчиком, де вони могли висловлювати свій спротив «літературному істеблішменту».

«О друзі! П’ю за ваше здоров’я!» – повторював Вежинський у заголовному вірші, нібито звертаючись із тостом не тільки до своїх друзів-скамандритів, але й до всіх сучасників.

Скамандрити почали проводити регулярні зустрічі в кав’ярні «Під пікадором» на варшавській вулиці Новий світ. Ці заходи, які потім перенесли до підвалу готелю «Європейський», стали унікальними в історії польської поезії. У них, окрім скамандритів, брали участь Стефан Жеромський, Леопольд Стафф, Болеслав Лесьмян, Станіслав Віткевич…

Місце зустрічей, організованих Вежинським та його друзями, слугувало не лише для сценічних виступів, але й для формування нових ідей. Така концентрація поетичного генія трапляється раз в історії.

Зірка товариства «Скамандр» сяяла ще довго, аж до 30-х рр., коли політичні погляди та буденне життя призвели до того, що поети поступово віддалилися один від одного. Попри це, їхні яскраві постаті та нетривіальний підхід до своєї місії залишили слід в історії польського мистецтва.

У реалізації себе як поета Вежинському кілька разів перешкоджала історія. Привид тоталітарних режимів усе більше нависав над Європою, і коли в 1919 р. розпочалася польсько-більшовицька війна, Казімеж Вежинський, поет-патріот, знову взяв участь у боротьбі за незалежну Польщу. Літератор, який ще недавно пожинав лаври на варшавській сцені авангардного мистецтва, відповів на заклик Батьківщини. Як підпоручик у пресбюро головного командування він долучився до київського походу, під час якого редагував часопис для українського населення. Перебував у самій гущі подій: одного разу залізничний вагон, у якому містилася редакція, опинився поруч із потягом головнокомандувача Юзефа Пілсудського.

Участь Вежинського у війні з більшовизмом не обмежилася редакційною роботою. В 1920 р. він разом із закордонними кореспондентами пройшов шляхом контрнаступу польських сил, на власні очі спостерігаючи не тільки масштаб перемоги, але й смерті.

Побачене на війні змінило Вежинського. Збірка поезій «Велика Ведмедиця» містила розмірковування над природою минущого життя. Вежинський залишився поетом-філософом, хоча невдовзі велика історія знову змусила його стати взірцем поета-патріота.

У 1939 р., коли дві тоталітарних держави напали на Польщу, Вежинському вдалося евакуюватися. В еміграції він почав творити польську пресу. До кінця війни з великим неприйняттям ставився до союзу держав антигітлерівської коаліції з комуністичною Росією. Поет залишився в еміграції, працював на радіо «Вільна Європа». Продовжував писати, а останню збірку віршів «Сон-мара» закінчив за кілька годин до смерті.

Постать Казімежа Вежинського – винятковий приклад того, що патріотизм нічого не обмежує, він не нав’язує однієї конкретної ролі чи мартирології. Чи можна бути одночасно і митцем-авангардистом, який порушує норми сучасної поезії, і фронтовим поетом, завжди готовим боротися за Польщу? Казімеж Вежинський був саме таким.

«Межі наших мрій –
Раїв, утрачених у дитинстві – рубежі,
Де з капелюхом в руці мовлять Обличчя:
«Раді знову вас бачити, пане Казімеже!»

– ось так через багато років із Вежинським попрощався Яцек Качмарський, бард «Солідарності».

Мацей Бзура,
Інститут нових медіа

Джерело: dlapolonii.pl

Фото: Public domain