«Я народилася в Маневичах, на вулиці, на якій мешкаю і зараз. За Польщі це була Головна, потім її перейменували на Червоноармійську, а нині вона Козацька. Хоч їздила багато по світу, але Маневичі не покинула», – розповідає 72-річна Галина Козлова.

У її родинній історії – втрата дому та смерть дідуся, поїзд до нацистського концтабору, облога Ковеля, заслання, післявоєнні лихоліття та відновлення костелу.

Три гектари землі

Рідні Галини Козлової деякий час мешкали в селі Свидники (нині Ковельський район). Саме там народилася її мама Станіслава (1932–2017 рр.). На Ковельщину дідусь нашої співрозмовниці Анджей Кієвський (?–1942 р.) разом зі своїм рідним братом Владиславом приїхали після Першої світової війни.

«Вони купили землю. Там дідусь і зустрів бабцю Марію Якобчук (за першим чоловіком, 1900–1968 рр.). У бабусі було двоє дітей від попереднього шлюбу: Анна (1924–2006 рр.) і Віктор (хрещений як Вільгельм, 1918–1986 рр.). Я не знаю, що сталося з першим чоловіком бабці. Моя мама Станіслава народилася вже в її другому шлюбі», – говорить Галина.

Марія Кієвська з дітьми. Початок 60-х рр.

Деякий час родина мешкала у Свидниках. У 1938 р. Анджей Кієвський придбав три гектари землі та хату на хуторі Оґул (інша назва – Оґули) біля Маневичів і сім’я переїхала. У магазини й до костелу члени родини ходили пішки в Маневичі.

«Дідусь Анджей щороку брав участь у пам’ятних заходах біля Польської гори під Костюхнівкою. Свого часу він воював у складі Польських легіонів. Знаю, що в 1918 р. він воював у Білій Церкві, де обморозив ноги. Тому на Польську гору він ходив босоніж. Узувався на місці. І повертався босоніж. У нього були дуже болісні ноги. Він міг носити тільки великі гумовці. Бабуся Марія казала, що він дуже мучився з тими ногами», – зазначає Галина.

Рідний брат її дідуся Владислав Кієвський жив у Свидниках. У 1944 р. він вивіз свою сім’ю на потяг, а сам на конях повернувся по щось. Його вбили дорогою. Натомість діти та дружина виїхали в Холм. Згодом у цьому місті родина відкрила торговий заклад із морозивом і тістечками. Нині це цукерня «Kijewscy» на вулиці Львівській, 21 у Холмі. На початку 80-х рр. мама нашої співрозмовниці Станіслава змогла відновити зв’язок зі своїми кузенами. Її двоюрідний брат Тадеуш Кієвський навіть приїжджав у Маневичі, а Станіслава з доньками гостили в Холмі.

«Якось у Маневичі з Польщі приїхала до своєї рідні жінка. Вона провідувала свого двоюрідного брата, нашого сусіда. Мама поцікавилася, чи не знає вона Кієвських. А вона знала їх! Уявляєте?! Ми дали свою адресу і Тадеуш нам написав. Із того часу ми підтримуємо з ними зв’язок. Тадеуш надіслав запрошення, й уперше ми поїхали в Холм до рідні в 1980 р. – на Різдво», – каже Галина Козлова.

Станіслава Гайкова (в дівоцтві Кієвська) з двоюрідним братом Тадеушем Кієвським. 2015–2016 рр.

Могила в лісі

«Дідуся Анджея Кієвського в 1942 р. поблизу власної хати забили німці. Бабуся передчувала щось недобре. Як розказувала, посеред ночі у вікно хтось тричі постукав. Вона сказала діду: «Буде біда. Збирайся і йди в Луцьк до моєї сестри. Там перечекаєш». Він пішов. Але дідусь дуже любив курити і, збираючись нашвидкуруч, не взяв із собою табаки. Зайшов до якогось сусіда, попросив закурити. І поки курив, його спіймали.

Бабуся з мамою теж пішли. Вийшли на пагорб і побачили: приїхали дві фурманки поліцейських із німцями, оточили їхню хату і почали все звідти викидати – шукали їх. А чому шукали? Ми достеменно не знаємо. Напевно, хтось доніс, що дід нібито допомагав партизанам. Насправді дідусь нікому не допомагав. Він був інвалідом і сидів удома. Але якось прийшов партизан і попросив лопату. Дідусь відповів, що лопати немає, натомість є копачка. Партизан узяв копачку і пішов. Як виявилося, когось забили і тією копачкою викопали яму, щоб заховати тіло. Потім інструмент принесли до хати. Очевидно, хтось бачив, що партизан приходив до будинку, і доніс», – розповідає Галина Козлова.

Її бабуся Марія своєю чергою була впевнена, що Анджей врятувався. Трагічну звістку їй повідомила сусідка. «Вона розказала, що діда мордували-мордували, щось випитуючи, і застрелили. Неподалік хати викопали яму і заховали. Бабуся на тому місці зробила своєрідну могилку – поставила дерев’яний хрестик із палиць, зв’язавши їх якимось шматтям… Отак закінчилося життя дідуся. Я навіть не знаю, скільки йому було років. Жодних документів не збереглося», – говорить наша співрозмовниця.

Після смерті чоловіка Марія з наймолодшою донькою вирушили до рідні в Луцьк, де й пересиділи до 1944 р. Двоє старших дітей уже були дорослі й мешкали окремо. Відомо, що Віктор воював і після війни оселився на деякий час на Житомирщині. Анна вийшла заміж у Маневичах.

Коли Марія та Станіслава повернулися додому, від їхнього будинку нічого не лишилося. Скрізь усе було знищено. До всього Марія не могла знайти могилу чоловіка.

«Як вдові з неповнолітньою дитиною бабусі згодом дали невеличку польську хату. Там вони й жили. Там і ми з сестрою виросли. Уже мій тато ходив тими місцями, там, де пам’ятала бабця, шукаючи дідову могилку. Ще навіть було видно, де колись стояла хата. Могилу, однак, віднайти не вдалося… Приблизно на її місці, де пам’ятала бабуся, облаштували нову. Спочатку ставили дерев’яні хрести, але вони все гнили. Навколо виріс ліс.

Уже пізніше, після смерті бабусі, ксьондз запропонував узяти землю звідти й перезахоронити біля бабці. Мама не погодилася. Сказала: «У мене все одно серце болітиме, що він десь там лежить». Ми доглядаємо ту могилу в лісі. Приходимо туди на початку листопада й на Великдень. Провідуємо дідуся й молимося біля нього. Він же десь там лежить, хоч ми й не знайшли, де саме. Мама все просила: «Дивіться, щоб дідова могила не заросла», – наголошує Галина.

Могила Анджея Кієвського в лісі

Поїзд на Майданек

У 1944 р., коли німецькі війська почали відступати з Маневичів, мешканців містечка вони вивозили з собою. «Бабусю з мамою мали вивезти потягом у Майданек. Але коли вони заїхали в Ковель, туди якраз нагнали худобу. Бабця казала, що худоби було дуже багато, згадувала, як ревли корови. Німці людей повисаджували в фурманки й вивезли в ліс, а у вагони завантажили худобу. Це врятувало бабусю з мамою від концтабору», – зауважує Галина Козлова.

На той час Ковель уже був оточений з одного боку гітлерівськими солдатами, із другого – радянською армією. «Вони сиділи в лісі й бачили, як над ними радянські літаки пролітають. Потім пішли до Ковеля. Там вони сиділи в якомусь підвалі. Мама захворіла на тиф. Її врятував німецький лікар, який дав їй якісь ліки. Коли вони поверталися в Маневичі, дорогою на тиф захворіла бабця. Мама пригадувала, що вона лежала в якійсь хаті. Поки бабця хворіла, мама з відеречком ходила по людях і просила молока чи чогось поїсти… Отаке було дитинство в моєї мами», – не стримує сліз пані Галина.

Як додає, після Другої світової Марії з донькою Станіславою жилося тяжко: «Бувало, вони не мали чим затопити піч, то мусили ходити в ліс і самотужки заготовляти дрова. Як пригадувала мама, вони тримали поросят, аби ніхто про це не знав: інакше могли обкласти податками. Відразу боялися навіть курей заводити. Так удвох і виживали, бо допомогти не було кому. Як мама вийшла заміж, стало легше».

Тато нашої співрозмовниці Сергій Гайков (1927–2002 рр.) після війни служив у топографічному загоні. Зі Станіславою Кієвською він познайомився на танцях у Маневичах. Пара одружилася в 1950 р. У подружжя народилося двоє доньок: Галина (наша співрозмовниця, 1952 р. н.) і Наталія (1956 р. н.). Сергій Гайков працював шофером, а Станіслава – сестрою-господинею в лікарні.

Галина із сестрою Наталією. П’ятий і перший класи відповідно

«Бабуся не працювала. Вона гляділа дітей. Коли купили корову, бабуся продавала молоко. Навіть як ми з сестрою маленькі були, бабця надоїть молока, піде на ринок, продасть його і купить хліба, ще чогось. Корова годувала: було молоко, робили сир, били масло. Ще сіяли просо. Пам’ятаю, як його м’яли, а потім везли продавати. Ми виросли на пшоняній каші. Терли деруни і пекли пляцки… В родині відзначали всі свята. На Великдень були крашанки. Ми дітьми яйця качали по дощечках. Мама завжди пекла пасочки. У такі дні, то, можливо, було трохи скрутно, але на Пасху завжди були пасочки, шинка, ковбаски», – оповідає Галина.

Похорон Марії Кієвської. 1968 р.

Козача сім’я з Кубані

«Мій тато Сергій Гайков – із козачої сім’ї. Мій прадідусь мав коней і чимале господарство. У 1938 р. усю родину як куркулів вивезли із села Маніно у Воронезькій області в Республіку Карелія. Вони там валили ліс. Діда Миколу забило дерево. Прадід помер. Молодша сестричка тата Меланія теж померла на засланні. Бабуся Аксінія залишилася з двома дітьми: Сергієм (мій тато) та Анною. Якось брат бабусі домігся їх звідти вирвати і вони переїхали на Кубань – у Брюховецький район Краснодарського краю. Там сім’я жила в землянці, поки не побудувала якусь хатину.

Сергій Гайков

Бабуся Аксінія вдруге вийшла заміж і народила ще сина Володимира. Її другий чоловік невдовзі помер від запалення апендициту. Бабусі самій довелося виховувати і ставити на ноги дітей. Вона пекла й продавала хліб», – розповідає Галина Козлова.

Як пригадує, в дитинстві з сестрою часто проводили канікули в бабусі на Кубані: «Ми майже щороку їздили в гості. Смакували кавуни, виноград, абрикоси – в нас тоді тут такого не було. Тому ми дітьми їхали туди як на свято».

«Пам’ятаю, як бігла з роботи на відкриття костелу»

«Я народилася в 1952 р., за словами мами, у Великодню ніч. Після школи рік служила у військовій частині в Маневичах, де зустріла свого майбутнього чоловіка Олександра Козлова (1948–2008 рр.). Вийшла заміж 1970 р. Маю двох дітей і шестеро внуків», – зазначає наша співрозмовниця.

Галина Козлова. 1970 р.

Галина та Олександр Козлови з дітьми Сергієм і Тетяною

Галина сидить посередині в білому светрі. Справа від неї мама Станіслава та сестра Наталія. Зліва – свекруха Галини. Стоять зліва направо: тато Сергій, чоловік Олександр і швагро

Галина та її рідні є членами відділу Товариства польської культури імені Еви Фелінської в Маневичах та вірянами римо-католицької парафії Святого Духа.

«Ми тримаємося нашого польського походження, всі відвідуємо костел, хоч особисто мене хрестили в церкві в Оконську. На той час у Маневичах не було чинного ні католицького, ні православного храму», – каже співрозмовниця.

Вона розповідає, як її родина долучилися до відновлення костелу в Маневичах на початку 90-х рр.: «Храм був заповнений скам’янілою сіллю. Її підривали. Потім дуже довго вивозили. Як нарешті вивезли, мама з татом та іншими маневицькими родинами все там прибирали-вимітали. Першу месу відправили на сходах храму. Потім, поки костел ремонтували, богослужіння відбувалися вдома в Казимири Миткалик. А далі відкрили костел. Пам’ятаю, як я бігла з роботи на відкриття. Було дуже багато людей. Так було гарно і святково… Скільки ми потім у тому костелі працювали, скільки разів дерли ті стіни й заново штукатурили, як на колінах шкребли підлогу, поки все вимили, вичистили. Нині щонеділі й на свята обов’язково відвідую меси».

У маневицькому костелі Святого Духа. Галина Козлова – в першому ряду справа. Фото: Анатолій Оліх

Ольга Шершень

Фото походять із родинного архіву Галини Козлової

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.