Із нагоди Дня журналіста, який в Україні відзначають 6 червня, пропонуємо увазі читачів статтю Марії Пісович «Попередники Крашевського на журналістській ниві Волині», яка була опублікована в № 5 «Землі Волинської» за 1939 р.

Наводимо цей текст повністю, не втручаючись у зміст оригіналу.

***

Проєкт створення на Волині часопису з широким кругозором, який охоплював би історичну територію Речі Посполитої і водночас виконував би видатну культурну роль в інтелектуальному житті польського народу, кількаразово виникав у різні періоди ХІХ ст.

На перші ідеї ми натрапляємо вже в 1812 р. у проспекті, який оголошував видання періодичного часопису під назвою «Волинський щоденник». Цей проспект, автором якого був Алойзій Фелінський, автор гімну «Боже, Ти Польщу», майбутній директор Кременецького ліцею, був детальніше обговорений в одному з попередніх номерів «Землі Волинської», тому ця стаття вміщає лише коротку згадку про нього¹. І хоча того разу, як згадувалося в попередніх роздумах, на проєкті все й закінчилося, амбіції Волині анітрохи не зменшилися і в 1820 р., тобто через вісім років після оголошення першого проспекту, вони ожили повторно.

Портрет Алойзія Фелінського, приблизно 1837 р. Public domain

Піонером цього видавничого руху, його ідейним натхненником залишається надалі той, хто завжди мав на думці «благо Волині і пам’ять Чацького», – Алойзій Фелінський. У цьому почині він керуватиметься тими ж самими думками й ідеалами, про які писав у проспекті, виданому в 1812 р. «Кременецький часопис» – бо так мало називатися це видання – це ніби подальше продовження запроєктованого раніше «Волинського щоденника», це ті самі мрії про створення часопису, який став би поширювачем народної освіти, сіячем плідних і шляхетних ідей серед широких кіл громадськості.

На жаль, на перешкоді реалізації цього проєкту стала смерть Фелінського 23 лютого 1820 р. Смерть відірвала його від роботи над виданням часопису, яка йшла повним ходом, про що свідчить надрукований лише через кілька місяців після смерті Фелінського проспект цього часопису².

Завданням проспекту було поінформувати загал суспільства про видання, яке мало бути започатковане, й зібрати для нього широке коло підписників. Проте це ще не все, адже вже було заплановано зібрання матеріалів, робіт і статей, яких часописові мало вистачити на довший час.

У глибокій турботі про долю видання через кілька місяців після смерті редактора 5 серпня 1820 р. було опубліковано «Звернення до професорів Кременецького ліцею та громади волинян», в якому написано: «Редакція доти не може бути впевнена у виданні часопису, допоки не збере відповідний запас матеріалів на весь рік, щоб пізніше громадськість через їх нестачу не зазнала жодного розчарування. Тому редакція має честь просити всіх охочих долучитися своїми роботами до збагачення «Кременецького часопису», щоб вони благоволили письмово пообіцяти, що щороку будуть надавати певну кількість праць, щоб часопис ніколи не зазнав у них недостатку»³.

На заклик відгукнулася чимала громада осіб, пообіцявши надати якнайширшу підтримку новозаснованому часописові. Тут неможливо перерахувати всі прізвища, тому я назву лише кількох відомих ще нині осіб, а саме: Шимона Конопацького, який у відповідь на звернення написав: «Буду старатися допомагати, щоб «Кременецький часопис» міг існувати», Антонія Анджейовського, який заявив: «Що дозволять мої скромні здібності, найохочіше принесу в жертву цій справі, яка свідчить, що дух Чацького ще нас оживляє», Юзефа Джевецького: «Маю за громадянський обов’язок від усього серця служити такій важливій ініціативі» та багато інших.

Отож, думки і прагнення Фелінського були не тільки його особистими ідеями, а вже стали власністю всієї культурної Волині, якщо задум видавати часопис не гине одночасно зі смертю його ініціатора, а нуртує в колі його найближчих співпрацівників, які становлять сучасну культурну еліту Кременця та його околиць. А до них, окрім уже згаданих осіб, належали: бібліотекар ліцею Павел Ярковський, Скарбек Рудзький, Войцех Ярковський, отець Ян Юліан Антонович, віцегубернатор Філіп Плятер, Людвіг Кропінський, «Людгарда» якого була відома в усій Польщі і який поряд із Фелінським був другою гордістю Волині. Тому після зрозумілого відгуку в суспільстві невдовзі почалися пошуки другого редактора, який прийняв би у спадок реалізацію проєктів Чацького, Фелінського і кола їхніх сердечних друзів, що складалося переважно з професорів ліцею.

Збори викладачів, які зустрілися на сесії 7 листопада 1820 р., обрали генеральним редактором заснованого «Кременецького часопису» отця Алойзія Осінського, професора класичної та польської літератури, який із 1806 р. виконував обов’язки викладача у Кременці. Вибір цей, варто визнати, був дуже вдалим, бо дійсно чудовий вихователь «весняних квітів із Чацького саду», як Осінський сам про себе писав, прекрасний бібліограф, філолог, непересічний знавець рідної мови, багатство і скарби якої хотів показати у 14-томному словнику, давав своєю працею і широкою ерудицією повну запоруку, що «під його керівництвом часопис стане в Польщі взірцевим такого роду виданням і що читачі знайдуть у ньому такі повчання і приємність, які знаходять у його творах». Щоб не підвести покладених на нього сподівань, канонік луцької катедри жваво взявся за роботу. Прагнучи зацікавити польську громаду, яка проживає поза Волинню, він розпочав готувати статті, які детальніше інформують про часопис.

Алойзій Осінський (1770–1842). Public domain

У «Літературній газеті», яка тоді виходила, в № 15 від 10.04.1821 р. з’явилася стаття «Погляд на періодичні видання і їх необхідність на Волині», написана «пустельником із замку королеви Бони». Під цим псевдонімом ховається, правдоподібно, сам редактор Алойзій Осінський. А ще через кілька днів у цій самій «Літературній газеті» в № 16 від 17.04.1821 р. вийшла друга стаття – «Продовження і завершення уваг пустельника із замку королеви Бони щодо «Кременецького часопису».

У першій статті, після дещо задовгого вступу, в якому пустельник представив історію розвитку журналістики від часів Фотія, патріарха костянтинопільського, автор розмірковує, чому на Волині немає жодного наукового періодичного видання. На його думку, найбільше в цьому винен «Кременець, який був, скажемо так, столицею наук цієї провінції, маючи стільки вчених земляків, стільки молодих літераторів, і не розпочав такої бажаної ініціативи, яка може в багатьох пробудити талант красного письменства і з якої може бути багато доброго». А умови для цього є, бо «коли дві національні трагедії, написані волинянами⁴, викликали незнані досі почуття й оплески на вітчизняній сцені, у самісінькій столиці можна було почути голоси похвали, які називали Волинь осередком польських геніїв».

Зрозуміло, що Кременець, який так скартали й одночасно похвалили, надалі усильно старається випустити часопис, публікуючи в «Літературній газеті» другу статтю, присвячену цій самій справі, у якій пустельник уже чітко окреслює характер та ідейне обличчя видання такими словами: «Кременецький часопис» має бути універсальним (Uniwersel), присвяченим усім наукам і визволеним мистецтвам, а тому може бути корисним різним класам жителів або принаймні служити переважній їхній кількості». Дещо далі розповідаючи про роль газет, додає, що «видання, до числа яких належатиме і «Кременецький часопис», є певним чином нашими вчителями, нашими мовчазними наставниками, які мають багато впливу чи, може, й узагалі є єдиним засобом для поширення духу часу, в який ми живемо, чи для спростування помилкових поглядів і пересудів, які можна подолати лише рішучим опором і чітким розумінням речей, щоб їх відкинути і щоб вони зникли безповоротно».

Але це теж не все, бо «Кременецький часопис» мав виконати ще одну певну місію на Волині, про яку пустельник таким чином інформував читачів: «Не знаю, чи ще якась провінція в Польщі так заповнена французьким гувернантством і так офранцузіла, як Волинь: невдовзі ми забудемося, як казати добридень польською, ах! у що перетвориться наша нещаслива польщизна?.. Ми віримо, що «Кременецький часопис» вважатиме своїм почесним обов’язком багато забобонних думок спрямувати на правильний шлях, засліпленим відкрити очі, а тверезо мислячих утвердити в тому, що перші враження молодості незабутні, що молоді люди, виховані по-польськи, згодом будуть добрими поляками. Це теж важливо, на додаток до багатьох інших переваг, які може і повинен принести «Кременецький часопис». Варто також сподіватися, що він спонукатиме до дії наших молодих літераторів, пробудить сплячі пера. Можливо, серед цієї тиші прозвучить голос якогось другого Фелінського чи постане новий Жан-Жак Руссо».

Як близько до серця взяв пустельник справу часопису, як полюбив задумане, як неймовірно радів з його близького народження й одночасно переживав за його майбутню долю, про це нам розповідає закінчення статті: «Якщо хтось із моїх добрих друзів принесе мені до моєї пустельні «Кременецький часопис», я втішуся серцем, якщо в ньому побачу згадані позитивні якості періодичного видання, а якщо не побачу в ньому того, що рад був би бачити, або взагалі його не буду оглядати, то зітхну над тими, хто не виправдав мрії моїх земляків, і сльоза моя оросить той камінь, на якому часом у моєму сховку люблю написати кілька слів, коли вдячність вкладає перо мені в руку». На жаль, і цього разу доля не сприяла виданню, і, хоч редактор уже приготував матеріали для першого випуску і не жалів трудів, скерованих на опублікування надісланих робіт, очікуваний і омріяний «Кременецький часопис» ніколи не вийшов друком, бо спіткнувся об непередбачувані труднощі, які перекреслили всі продумані плани.

Отож, вдруге культурні амбіції Волині не збулися, вдруге життя перекреслило мрії Чацького, Фелінського, Осінського та багатьох інших!

***

1. Див. статтю у № 3 «Землі Волинської» за 1939 р.

2. Оригінал проспекту міститься в колекціях Національної бібліотеки у Варшаві.

3. Автограф звернення донині міститься в колекції Ю. І. Крашевського в Національній бібліотеці.

4. «Барбара Радзивілл» Алойзія Фелінського, яку поставили на сцені Національного театру в 1817 р., і «Людгарда» генерала і поета Людвіга Кропінського.

(Продовження тут)

Опрацював і переклав Анатолій Оліх

***

Інші статті з циклу «Земля Волинська» можна прочитати тут.