Наприкінці минулого року у видавництві «Волання з Волині» вийшла друком книга «Блаж. кс. Владислав Буковинський. На пограниччі двох світів. Публіцистика 1936–1939» (серія «Бібліотека Волання з Волині», т. 118).

У книзі зібрані публіцистичні твори отця Владислава Буковинського – польського священика, настоятеля луцької кафедральної парафії, доля якого пов’язана з Україною, зокрема з Волинню і Поділлям, та Казахстаном.

Владислав Буковинський народився в 4 січня 1905 р. у Бердичеві. В 1918 р. хлопець осиротів – померла його мати, Ядвіга Сціпіо дель Кампо. В 1920 р. Кипріян Йосиф Буковинський, батько, втікаючи від більшовицької навали, вивіз свою родину до Кракова. Тут здібний юнак здобув юридичну освіту в Ягеллонському університеті й паралельно закінчив із відзнакою ще й Польську школу політичних наук. Відчувши священицьке покликання, Владислав пішов до Краківської семінарії. У 1931 р. отримав священицький сан, кілька років пропрацював у Краківській архідієцезії, а в 1936 р. виїхав у Луцьк, на Креси, де він усе життя мріяв служити Богові та людям.

У Луцьку молодий священик із головою поринув у працю – крім священицького служіння, викладав кілька предметів у місцевій семінарії та школах, працював редактором у двох католицьких часописах, займався громадською діяльністю.

Доля Владислава Буковинського, як і всіх волинян, різко змінилася з початком Другої світової війни – прийшли радянські окупанти. 17 вересня 1939 р. єпископ луцький Адольф Петро Шельонжек призначив отця Владислава настоятелем кафедральної парафії в Луцьку. В серпні 1940 р. Буковинського вперше арештували. Майже рік отець Владислав провів у Луцькій тюрмі, а 23 червня 1941 р., коли гітлерівська Німеччина напала на Радянських Союз, його разом із іншими в’язнями вивели на розстріл у двір в’язниці.

Проте Боже Провидіння розпорядилося, що Владислав Буковинський уцілів.  Потім була німецька окупація, знову радянська. Вдруге священика арештували на початку 1945 р. Далі – півтора року слідства та в’язниць, вирок – десять років таборів, які отець Владислав відбував спочатку в Челябінську, а потім у Казахстані. Тут Буковинський і залишився після звільнення в 1954 р. служити тим, кого заслала в ці необжиті краї комуністична влада – полякам, німцям, українцям, литовцям. Коли в 1955 р. йому запропонували виїхати в Польщу, отець Владислав відмовився, бо не хотів покидати напризволяще свою паству. В 1958 р. – арешт і новий строк, цього разу три роки. Невтомна пастирська праця, місійні поїздки до католиків в Узбекистан, Таджикистан, Сибір призвели до того, що стан здоров’я Владислава Буковинського невпинно погіршувався. Проте, попри вмовляння друзів та лікарів, він до останнього подиху служив вірянам у Казахстані. Помер священик 3 грудня 1974 р. у Караганді, де й був похований. 11 вересня 2016 р. Церква проголосила Владислава Буковинського блаженним.

Ось такою була доля цього героїчного священика. Проте повернемося до книжки. В ній зібрані статті авторства Владислава Буковинського, опубліковані в католицьких виданнях, які виходили в ті часи на Волині, зокрема в тижневику «Католицьке життя», головним редактором якого був наш автор, та місячнику «Злука». Написані вони були в 1936–39 рр., тобто в перші три роки священицького служіння отця Владислава Буковинського на наших землях. Одразу видно, наскільки широким було коло зацікавлень молодого священика. Крім статей, які висвітлюють, що цілком природно, питання релігії та моралі, значну частину публікацій присвячено соціальним проблемам, сільському господарству, політиці, культурі, освіті, історії. Особливо великого значення Буковинський надавав суспільним питанням, проблематиці національної та державної свідомості громадян і вихованню молоді.

Книга отримала символічну і влучну назву «На пограниччі двох світів». Волею долі Польщі судилося бути «прикордонною зоною» між Європою та Радянським Союзом, між двома радикально різними світоглядними системами. Зараз це пограниччя змістилося на схід, і саме українські землі стали цим пограниччям – пограниччям між Європою та Азією, пограниччям між цивілізованим світом та імперією зла, несвободи і брехні.

Безсумнівно, статті будуть дуже цікавими для любителів історії та дослідників минувшини Волині. Так, їх можна назвати документом епохи. Але чи тільки в цьому полягає їхнє значення? Ні, – адже як би парадоксально це не звучало, багато з тих питань, які розглядав отець Владислав ще вісімдесят років тому, залишилися актуальними й до сьогодні, а особливо для України. Можна провести багато аналогій між Польщею 30-х років та сучасною Україною. Молода незалежна Польща боролася з тими ж проблемами: невдоволеністю, чого гріха таїти, величезної частини суспільства новою владою, ностальгією за минулими часами, коли все було дешеве (о, не лише українському суспільству знайома туга за дешевою ковбасою!), масовою еміграцією за кордон, засиллям пропаганди східного сусіда, яка говорила про припинення експлуатації одних одними й обіцяла побудову раю на землі. А ще – недолугість влади, корупція, показовий патріотизм, відсутність єдності, індиферентність громадян… Нічого не нагадує?

Окремої уваги заслуговують роздуми Буковинського над поділеним кресовим суспільством та над шляхами, якими можна збудувати єдність Польщі, адже саме єдність він вважав запорукою нормального розвитку держави та її рушійною силою. Звісно, з автором можна не погоджуватися, можна полемізувати, але з його думкою варто ознайомитися. Адже, на жаль, проблема «ресоціалізації» східного регіону, яку у 20-30-х рр. розв’язувала тодішня Польща, залишається актуальною для України теперішньої.

На завершення хотілося б висловити вдячність упорядникам цієї книги: Марії Каляс і отцю Вітольду-Йосифу Коваліву, настоятелю парафії в Острозі та головному редактору видавництва «Волання з Волині». Роботу, виконану ними, без перебільшення можна назвати титанічною, адже їм вдалося зібрати під однією обкладинкою понад 80 статей із різних видань 1936–39 рр., що було непросто. Окремої похвали заслуговує довідковий апарат книги, а саме детальні та продумані посилання, яких у книзі майже 200.

Анатолій ОЛІХ

ЧИТАЙ ТАКОЖ:
ЛУЦЬКОМУ ХРАМУ – 400