Мемуари волинського святого. Релігійні переслідування
Статті

Спогади Святого Зигмунта-Щенсного Фелінського – важливе історичне свідчення про переслідування, яких зазнала з боку росіян Католицька Церква обох обрядів на Волині. Згадки про це скрупульозно стерла царська цензура, а після неї – її спадкоємиця, радянська цензура. Внаслідок цього сучасні волиняни взагалі нічого не чули про цю тему або мають про неї викривлені уявлення.

Першу частину спогадів Зигмунта-Щенсного Фелінського можна прочитати тут, другу – тут, третю – тут.

Пропонуємо вашій увазі наступні фрагменти мемуарів волинського святого.

***

Уряд чудово знав, що доки своєю вірою поляки стоять на Петровій скелі, їх асиміляція та цілковите поглинання неможливе; тож водночас із національними розпочалися релігійні переслідування. Першою жертвою на цьому полі стали вже наполовину знищені Катериною ІІ уніати. Я не буду повторювати нелюдських і так повсюдно відомих сьогодні діянь того макіавеллізму, де зрада нечисленних відступників подала руку безсовісній тиранії; наведу тільки кілька другорядних із цієї боротьби епізодів, які вразили мою дитячу уяву.

Коли почаївські василіяни, незважаючи на погрози й обіцянки гнобителів, рішуче відмовилися перейти у православ’я, за наказом уряду вірних ченців розіслали по різним схизматицьким монастирям у глибині Росії, а на їхнє місце привезли до Почаєва численну юрму московських монахів під керівництвом відомого своєю фанатичною ненавистю до Рима архімандрита. І щойно цей мурашник ченців розмістився в монастирі, одразу нічні привиди почали лякати узурпаторів: то своїм вереском у коридорах, то являючись у келіях. Переляк був великий серед забобонного поголосу, але архімандрит громив заляканих, приписуючи ці явища їхній буйній фантазії.

Проте йому недовго довелося чекати, щоби переконатися в реальності привидів. Однієї ночі, коли він заснув глибоким сном у замкненій зсередини келії, раптом прокинувся, почувши якийсь незвичайний гуркіт біля свого ліжка. Відкривши очі, побачив у світлі місяця впритул до себе якусь рослу постать у польському одязі, із карабелею при боці, трупно бліду, яка промовила до нього могильним голосом отакі слова:

«Я – Потоцький, староста канівський, фундатор цього храму, в якому мій прах спочиває. Попереджаю вас, щоб ви якнайшвидше звідси забиралися, бо я не зношу непроханих прибульців. Якщо за три дні ви не покинете ці стіни, то клянусь, що жодна жива душа з вас тут не залишиться. А на доказ, що це я був тут власною особою, залишаю тобі мій чобіт, у якому мене поховано».

Промовивши це, він зняв із ноги сап’яновий чобіт і запустив ним в обличчя монахові так сильно, що його аж кров облила; після цього він спокійно вийшов із келії. Оговтавшись від страху, архімандрит скликав усіх монахів і службу та наказав перетрясти весь монастир, церкву й підземелля, щоби знайти призвідця цього дивовижного нападу. Однак при найретельнішому пошуку жодної чужої особи не знайшли, тільки в поховальних склепах зауважили, що віко труни старости канівського було піднято, а він лежав одягнений так, як явився архімандритові, й одна нога була без чобота. Переляк був такий, що важко описати, і якби це залежало від монахів, то вони негайно втекли би з Почаєва, але повідомлена про випадок вища влада моментально прислала взвод солдатів і під їх стражу віддала весь монастир. Насправді привиди більше не з’являлися, але ніколи так і не було встановлено, хто був призвідцем. Здогадувалися, що це давні монастирські слуги, які знали всі переходи й мали ключі від найпотаємніших криївок, влаштували всю цю містифікацію з надією сполохати огидних ченців.

Кількома роками пізніше, коли негідник Семашко в нагороду за своє відступництво отримав неіснуючу до того посаду митрополита литовського зі столицею у Вільні, він моментально змінив облачення католицького пастиря й зодягнув білий клобук (кругла висока шапка) із діамантовим хрестом на чолі. Обдарований при цьому імператором високим орденом із діамантів і зіркою, він ніколи не розставався з цими почесними відзнаками, за які пожертвував власним сумлінням.

Влітку він полюбляв прогулюватися на самоті своїм садом, оточеним високою стіною, а на відпочинок ішов до відлюдної альтанки, де згадував, мабуть, свої геройські вчинки. Одного разу ці спогади були несподівано перервані приходом якогось незнайомця, який тримав у руці націлений на Семашка пістоль. Той наказав грізним голосом скласти негайно на столі всі цінні предмети, які має при собі, якщо не хоче, аби йому проломили череп. Зляканий митрополит без вагання витягнув годинник з однієї, а капшук з іншої кишені; однак не заспокоєний цим нападник крикнув громовим голосом: «А діамантовий хрест! А зірка!»

Важко було опиратися, тож і ці дорогоцінні клейноди митрополит поклав перед нападником. Незнайомий спокійно сховав усі награбовані скарби до кишені, а на прощання промовив знущально до жалюгідного Семашка: «Щоби ти швидше відійшов від переляку, залишаю тобі на пам’ять мій пістолет». При цих словах він поклав на столик зброю, яка, на великий сором пограбованого, виявилася шматком ковбаси, вирізаної так, що скидалася на пістоль.

Упоравшись з уніатами, російське керівництво взялося до підкопування набагато міцніше вкоріненого латинського обряду. Володіючи безцінним важелем у вигляді петербурзької Католицької колегії, воно потребувало передусім встановити для цієї інституції відповідного своїм завданням голову.

Після кончини високодостойного єпископа Цецішовського і призначення Півніцького єпископом луцько-житомирським потрібно було знайти нову особистість для втілення намірів російського уряду. Могилівський капітул, користаючи з належного йому права, обрав адміністратором архідієцезії панотця прелата Щита, священника з достойного роду й великої святобливості. Отримавши духовну освіту в Римі, в Collegium Nobilium, він мав щастя товаришувати там із ксьондзом Мауро Капелларі, майбутнім Папою Григорієм XVI, який, познайомившись із ним ближче і належно оцінивши, радо бачив би його у столиці митрополії в Росії. Тому, коли могилівський капітул доручив йому тимчасове правління архідієцезією, Святий Отець наполягав, щоби петербурзький кабінет погодився іменувати його митрополитом.

Імператор Миколай, зазнавши багато виявів доброзичливості від Апостольського Престолу з приводу Листопадового повстання, охоче догодив би Папі, але йому потрібно було переконатися, чи римський кандидат не захоче перекреслити його антикатолицькі наміри. Не довіряючи в такій важливій справі звітам своїх чиновників, він вирішив перевірити його особисто і з цією метою викликав до столиці. На довгій особистій аудієнції він оточив молодого прелата всім чаром монаршої люб’язності; проходжаючись із ним під руку своїм кабінетом, він щохвилини зачіпав одне незмірної ваги церковне питання, з якого прагнув вивідати його думку. Коли прелат Щит рішуче відмовився забороняти ксьондзам латинського обряду уділяти уніатам святі таїнства, передавати костели під церкви, ліквідовувати монастирі й закривати новіціати, імператор доручив міністрові внутрішніх справ, щоб той послав ксьондза Щита провести огляд католицьких костелів, розташованих на сході Росії, із наказом, щоб той у Саратові чекав на подальші розпорядження. Виконавши це доручення, прелат Щит чекав 30 років на оті розпорядження й лише за панування Олександра ІІ вже немічним старцем повернувся в рідні сторони, щоби свої кістки зложити на улюбленій Білорусі.

Позбувшись таким чином найнебезпечнішого супротивника, імператор подав до Рима кандидатуру єпископа Павловського на митрополита, сукфрагана кам’янецького, а на дієцезіяльних єпископів – Раву, Ласького й когось третього такої самої величини. Всіх чотирьох Апостольський Престол відкинув. Коли звістка про це дійшла до Петербурга, імператор скликав усіх номінантів, заявив їм, що Папа затвердив їхні кандидатури, і додав, що булли поки не надійшли, але вони вже можуть прийняти хіротонію.

На це Павловський, слабка, але не підступна людина, відказав: «Ваша високість! Ми перестали би бути католицькими єпископами, якби насмілилися приступити до хіротонії без папської булли».

«Якщо так, то будемо чекати», – сказав невдоволений імператор і холодно попрощався з прелатами.

Це був, можливо, найнебезпечніший замах на католицьку вірність нашої Церкви; адже якби номінанти не спротивилися спокусі, то відщепенство янсеністів повторилося би і в нас. Про гідну поведінку Павловського не забули повідомити Апостольський Престол, який благоволив надати йому паллій (елемент літургійного одягу митрополита, – перекл.), а інших же кандидатів рішуче відкинув. І хоча Павловський не діяв свідомо на погибель Церкві, його правління завдало непоправної шкоди, адже слабкість його характеру уступала перед кожним натиском, а противником його, з яким він був змушений на кожному кроці вступати у двобій, був настільки же промітний, наскільки й енергійний директор департаменту іноземних віросповідань Скрипіцин. Під його агресивним натиском колегія підписувала все більш цинічні укази, які руйнували на корені всі католицькі інституції, особливо чернече життя.

Вчиняючи з істинно візантійською хитрістю, російський уряд завжди так умів приховати власні пазурі, що складалося враження, що нещасна жертва сама себе роздирала. І як тільки Папа, попереджений про скоєні над Церквою насильства, заступався за покривджених овечок, то царський посол одразу ж показував йому розпорядження колегії, підписане архієпископом, яке санкціонувало це беззаконня.

Не бракувало також злостивого знущання в цій підступній боротьбі проти Церкви. Коли в найвищих сферах вирішили забрати в казну духовне майно, а замість цього призначити слугам вівтаря скромну зарплату, міністр внутрішніх справ, не зраджуючи справжнього наміру уряду, наказав розпустити чутки, що духовні маєтності будуть високо оподатковуватися. Як тільки ця звістка обійшла всі католицькі дієцезії, консисторії отримали офіційне повідомлення з вимогою надати міністрові докладний перелік нерухомого майна, що належить Церкві, із зазначенням отримуваного від нього доходу. Єпископом луцько-житомирським, до юрисдикції якого належав Київ, був згадуваний уже не раз Півніцький, один із найпослужливіших перед урядом пастирів, обсипаний орденами за надані ворогам Церкви послуги. Отримавши від міністра запит щодо духовного майна і не сумніваючись, що йдеться про їх оподаткування, Півніцький подав як суму всього доходу від єпископських маєтностей двадцять тисяч злотих, тоді як насправді вона перевищували двічі по сто тисяч. Але яке болюче розчарування його спіткало, коли на своє подання він отримав монаршу відповідь, в якій Його Високість, висловивши своє задоволення правлінням гідного наслідування пастиря, дивувався, що так мало він за свої труди винагороджений. Тому він вирішив його облагодіяти, щоб у майбутньому подвоїти платню єпископа, підносячи її до сорока тисяч злотих, звільнюючи його при цьому від мороки такого мозольного керування єпископськими маєтностями. Заплутаний у власні сіті несумлінний пастир мусив дякувати як за добродійство за цей грабунок, який позбавляв його щонайменше чотирьох п’ятих отримуваних доходів.

Із руїн, які ця буря національно-релігійного переслідування залишила на Волині, я згадаю тільки про ті, на які дивився власними очима, бо вони були найближчими до Воютина.

У селі Білосток відібрали гарний монастир василіян, а костел, куди стільки разів ми ходили пішки на меси, перетворили на схизматицьку церкву; усіх ченців, із яких жоден не зрікся католицької віри, прирекли на вигнання. Після конфіскації Боремеля, власності Міхала Чацького, москалі в помсту за втрати, яких вони зазнали в битві з Дверницьким, прирекли на руїну чудовий палац, де польський генерал зі своїм штабом провів кілька днів; костел же, який урятував колись сміливий загін козачок, перетворили на церкву. Боремельським парохом був тоді святобливий ксьондз Завадський, якого перевели в Лисин, де він ще довгі роки своєю побожністю й ревністю надихав вірян, отримавши при цьому в нагороду за власні чесноти від Милостивого Господа, якому він так вірно служив, благодать зцілення найважчих хвороб, якщо ті, хто до нього приходив, приступали з вірою та щирою скрухою. Оскільки, незважаючи на урядову заборону, Завадський надавав допомогу уніатам, які офіційно вважалися православними, і ті горнулися до нього, його вивезли до Житомира й поставили перед слідчою комісією. Вона, безсумнівно, вислала би священника у Сибір, якби не порятував його потужний ще тоді вплив сенатора Ілінського, колись приятеля імператора Павла, який поручився, що на вчинки ксьондза Завадського жодні політичні погляди не мали впливу.

У Луцьку, який через численні храми й монастирі колись називали малим Римом, на моїй пам’яті було дев’ять чернечих і священницьких згромаджень у квітучому стані, з яких кожне мало власний костел, а саме: тринітарії, кармеліти, боніфратри, домінціканці, бернардини, василіяни, бригідки, сестри милосердя, врешті катедра з дієцезіяльним єпископом і суфраганом, капітулом, консисторією та семінарією. Поступово, в результаті різноманітного роду переслідувань, на пустку перетворювалися ці святині Божої слави, так, що залишився один кафедральний костел, і то без єпископа, капітулу й семінарії, адже все це перенесли до Житомира. А щоби, коли зміняться обставини, не відновилася колишня велич католицького Луцька, руїни продали євреям з умовою розібрати їх упродовж року, тому сьогодні вже нічого не свідчить про те, що це старовинне місто упродовж довгих віків було столицею воєводства й однією з найбільших дієцезій.

Зображення луцьких костелів на розписах у сакристії в кафедральному соборі Святих Апостолів Петра і Павла в Луцьку:

Бернардинський костел (зараз кафедральний собор Святої Трійці Православної Церкви України)

Тринітарський костел (нині не існує)

Кармелітанський костел (нині не існує)

І хоч найважчі удари правління загарбників скерувало на Католицьку Церкву, це ніяк не обмежилося грабунком духовних маєтностей – конфісковано було теж майно всіх тих поміщиків, які будь-яким чином долучилися до повстання. Окрім велетенських маєтностей князів Чарторийських і Сапіг, що рівнялися територіями не одній незалежній державі, скільки ще дійсно магнатських маєтків перейшло в руки уряду! При конфіскації маєтностей духовенства на запитання міністра, що робити із заповітами, в яких до майна часто додавалися богослужіння або інші зобов’язання, імператор Миколай відповів коротко: «Не перейматися умовностями». Тобто відібрати фундуші, не дбаючи про те, чи умови буде виконано.

(Далі буде).

Опрацював і переклав Анатолій Оліх

На головному фото: Домініканський костел (нині не існує), настінний розпис у сакристії в кафедральному соборі Святих Апостолів Петра і Павла в Луцьку.

Схожі публікації
Мемуари волинського святого. Тогочасний стан Росії
Статті
Текстом у минулому номері, присвяченим єпископу Касперу Цецішовському, ми завершили ту частину «Мемуарів» Святого Зигмунта-Щенсного Фелінського, яку умовно можна назвати волинською. Проте є в цьому двотомнику розділ, який просто не можна оминути. Називається він «Тогочасний стан Росії».
26 січня 2023
Мемуари волинського святого. Луцький єпископ був папою
Статті
У 1772 р. відбувся перший поділ Речі Посполитої. Близько мільйона католиків західного і східного обрядів, які населяли забрані Росією польські землі, опинилися в іншій державі. Більше про це – в наступній частині спогадів Святого Зигмунта-Щенсного Фелінського.
12 січня 2023
Два документи про освітній заклад Юзефи Поляновської
Статті
Про благодійну діяльність Юзефи Поляновської, однієї з найвідоміших лучанок, залишилося не так уже й мало достовірних історичних свідчень. Одне з них – альманах «Діяння доброчинності вітчизняної і закордонної з новинами, які служать її вдосконаленню» початку ХІХ ст., про який «Волинський монітор» писав раніше. У цьому виданні надруковано два документи, які хочемо представити читачеві, до того ж українською їх ніколи не публікували.
04 січня 2023
Перша частина «Української трилогії» Юзефа Лободовського вийшла українською мовою
Події
У тернопільському видавництві «Крок» побачила світ книга «Очерети» – перша частина «Української трилогії» Юзефа Лободовського. Українською мовою її переклав Андрій Бондар.
03 січня 2023
Історія та міфи монастиря шариток у Луцьку
Статті
Історія – динамічна дисципліна. Сьогодні багато фактів, які здавалися однозначними й непорушними, у світлі раніше недоступних джерел виглядають абсолютно інакше, ніж буквально вчора. Цю тезу ілюструють, зокрема, історія будівлі, відомої в Луцьку як монастир шариток, та факти з біографії благодійниці Юзефи Поляновської.
15 грудня 2022
Мемуари волинського святого. Постаті й замальовки
Статті
Описуючи свої дитячі роки, Зигмунт-Щенсний Фелінський вплітає в канву мемуарів історії, які залишили слід у його пам’яті. Серед них – і реалістичні розповіді про реальних людей із плоті й крові, й оповідки на межі з фантасмагорією, яким важко йняти віру. І одні, і другі показують Волинь із незнаної нам, сучасним людям, перспективи, тож варто, мабуть, із ними ознайомитися. Слово автору.
08 грудня 2022
Нова стара локація на туристичній карті Луцька
Статті
Опрацьовуючи мемуари Зигмунта-Щенсного Фелінського, я раптом дійшов висновку, що в жодних публікаціях не натрапляв на згадку про те, що в Луцьку збереглася будівля, в якій навчався майбутній святий. І сам факт ніби лежить на поверхні, але туристичні путівники його оминають.
28 листопада 2022
Мемуари волинського святого. Навчання
Статті
Продовжуємо публікувати уривки мемуарів Святого Зигмунта-Щенсного Фелінського. Пропонуємо увазі читачів його спогади про навчання у школах Волині, роздуми про прірву між польською та російською моделями освіти.
25 листопада 2022
Юзеф Крашевський стає ближчим до волинян
Події
У Волинському краєзнавчому музеї діє виставка «Юзеф Крашевський і Волинь», на якій можна ознайомитися з постаттю і творчістю великого поляка. Її відкрили 15 листопада. Цього ж дня в селі Омельне, де кілька років жив Крашевський із сім’єю, в місцевій бібліотеці презентували пам’ятний куточок.
17 листопада 2022