У 1772 р. відбувся перший поділ Речі Посполитої. Близько мільйона католиків західного і східного обрядів, які населяли забрані Росією польські землі, опинилися в іншій державі. Більше про це – в наступній частині спогадів Святого Зигмунта-Щенсного Фелінського.

Із попередніми частинами мемуарів Фелінського можна ознайомитися тут: частина 1, частина 2, частина 3, частина 4.

***

І Річ Посполита, і Російська імперія були монархіями, але як же різнилися підвалини, на яких вони були збудовані! Влада короля в Речі Посполитій була доволі обмежена, шляхта мала багато прав і свобод, відносини в суспільстві регулювалися законами, тоді як у Росії влада монарха була абсолютною і єдиним законом була його воля. Навіть російські шляхтичі – дворяни – були такими самими рабами, залежними від примхи тирана, як і простолюдини. Православна церква в Російській імперії теж стала лише інструментом у руках володаря, яким він користувався так, як хотів.

Імператриця Катерина ІІ, яка правила тоді державою, таким самим інструментом хотіла зробити і Католицьку церкву. Вже в січні 1773 р. вона самовільно створила на території своєї держави дієцезією і призначила правлячого єпископа, якому підпорядковувалися всі католики, що проживали в Російській імперії. У 1783 р. Папа Пій VI був змушений визнати такий стан речей і канонічно затвердив створення Могилівської архідієцезії.

Владі митрополита Могилівського, як уже згадувалося, підлягали всі католики Російської імперії. Зважаючи на те, що папські укази влада Російської імперії часто ігнорувала, можна з певною долею обережності ствердити, що митрополит Могилівський фактично був папою на цих землях. Щоправда, у церковну владу цього папи зі всіх сил втручалася влада мирська, тобто російські самодержці. Тому посада митрополита Могилівського була важкою ношею і не всім вдавалося нести її достойно. Проте Каспер-Казімеж Цецішовський, який став другим митрополитом Могилівської архідієцезії, з нею справився.

Цього достойного владику з Луцьком пов’язує те, що він був першим єпископом Луцько-Житомирським. Після призначення на митрополичий престол Цецішовський залишився жити в Луцьку і правив із цього міста всіма католиками безмежної Російської імперії. Тут він помер 28 квітня 1831 р. і був похований у луцькому кафедральному соборі Святих Апостолів Петра і Павла. Святий Зигмунт-Щенсний Фелінський залишив у своїх «Мемуарах» цікаві спогади про Цецішовського.

Портрет ХІХ ст. Казімежа-Каспера Цецішовського. Public domain

Герб Пєжхала роду Цецішовських. Public domain

«Під час мого перебування в Несвічі нашу школу відвідав єпископ Подгороденський, дуже шанований усіма пастир поважного віку. Від високих уявлень про єпископське достоїнство я настільки зніяковів, що коли він, екзаменуючи семикласників по катехизму, запитав мене про те, чого ми ще не вчили, я не смів йому цього сказати, топлячи у сльозах таємницю свого незнання. На щастя, мене врятував отець-катехист, пояснивши єпископові, що ми цього не проходили, після чого достойний пастир із батьківською добротою мене заспокоїв і новим питанням дав мені можливість довести, що ледарем я не був.

Єпископ Подгороденський був одним із суфраганів тодішнього митрополита, єпископа Каспера Цецішовського, одного з найбільших світочів польської Католицької церкви в той час. Його духовна кар’єра була настільки надзвичайною, що неможливо хоча би побіжно не згадати її в «Мемуарах», які сягають аж до тієї епохи. Щоправда, я не знав особисто цього всіма шанованого архіпастиря, однак оповіді про його чесноти та непересічну ерудицію глибоко запали мені в пам’ять. Тож наведу тут принаймні найважливіші деталі з такого сповненого заслугами життя, яке, безсумнівно, гідне пера якогось видатного історіографа.

Вступивши в 1760 р. до «Семінарії пропаганди віри» (поширення віри, – перекл.) в Римі у віці всього 15 років, він так вирізнявся здібностями й побожністю, що коли через чотири роки закінчив своє навчання, тодішній Папа Климент ХІІІ, який знав його особисто, сам уділив йому пресвітерських свячень, надаючи 19-річному юнакові диспенсу від шести років (звільнення від обов’язку чекати до 25 років, коли за канонами Римо-католицької церкви чоловіки мають право бути висвяченими, – перекл.), і то без чиїхось прохань чи протекцій, а лише в результаті внутрішньої переконаності, що цей взірцевий левіт (у Старому Завіті нащадок коліна Левія, тобто священник, – перекл.) заслуговує на таку відзнаку.

Повернувшись на Батьківщину, Цецішовський неймовірно швидко просувався щаблями духовної ієрархії, так, що вже на одинадцятому році священства і тільки на тридцятому році життя його висвятили на титулярного єпископа Тебасти, а дев’ятьма роками пізніше він прийняв правління Київською дієцезією. Коли було проведено нове розмежування католицьких дієцезій, підлеглих російському скіпетрові, в 1798 р. став єпископом Луцько-Житомирським із резиденцією в Луцьку.

Усюди, куди Провидіння ставило його на пастирську посаду, віряни складали Богові подяку за такого взірцевого провідника. Всі називали його другим Франциском Сальським (єпископ, святий Римо-католицької церкви, – перекл.), адже його терпеливість була непорушною, а милосердя невичерпним; відступити від цього милосердя його не могли змусити навіть найболісніші розчарування. Володіючи значними доходами від єпископських маєтностей, він незмірно мало витрачав на власні потреби, свою рідню теж не збагачував, все передаючи на оздоблення храмів і підтримку вбогих. Упродовж трирічного голоду на Волині не лише християни, але і юдеї утримувалися його коштом; коли ж у час його відсутності до Луцька прийшла моровиця, він негайно туди прибув, щоби, як пристало доброму пастирю, рятувати і тілесне, і духовне здоров’я своїх овечок. Жодна матеріальна втрата не боліла йому так, як образа Бога, для запобігання якій він був готовий на будь-які жертви.

Розповідали, наприклад, що прийшов до нього порядно вбраний молодий чоловік і просив про порятунок для хворої матері, якій не вистачало не тільки на ліки, а й на харчування. Зворушений єпископ пішов до свого кабінету по гроші, але коли через хвилину повернувся, то не застав молодика в залі, зате помітив, що зник дорогий годинник зі стіни. Засмучений єпископ подзвонив слузі і наказав йому: «Наздожени якомога швидше цього бідолаху, який хвилину тому вийшов звідси, і скажи, що я дарую йому забраний годинник, аби він не мав гріха».

Незважаючи на поширений у ті часи серед духовенства звичай носити короткий одяг, залишаючи сутану лише для вівтаря, Цецішовський не розлучався ніколи з канонічною (по кісточки) шатою, освяченою авторитетом соборів, а ця його вірність церковній дисципліні спонукала архієпископа Сестринцевича теж на старість облачитися в сутану.

Коли після сходження на трон Олександра І йому представився вже тоді дуже поважний літами митрополит у фраці, який кардинали використовували для подорожі, імператор запитав, чи знає він єпископа Цецішовського. На ствердну відповідь Сестринцевича він прорік, споглядаючи суворо на його поли: «Вам не здається, що його поважне облачення найкраще пасує сивині церковного достойника?» Після такого відгуку монарха надто мирському князеві Церкви не випадало з’являтися у фраку при дворі.

Окрім знань, які у ксьондза Цецішовського були обширними й різноманітними, він мав надзвичайно хорошу пам’ять, тому навіть через пів століття не забув нічого з того, чого навчався в молодості. Коли у 1824 р. він відзначав 50-річний ювілей свого священства, на чолі юдейської депутації прибув відомий своєю ученістю і практичною мудрістю бердичівський рабин, аби від імені свого народу скласти вираз пошани і вдячності світлому філантропові, який без огляду на різницю віросповідання спішив із допомогою в кожній біді й кожному стражданні. Знаючи з досвіду, як багато втрачає найкраще продумана промова польською мовою, як тільки пройде через семітські вуста, він виголосив привітання гебрейською мовою, а досвідчений орієнталіст повинен був повторити його польською. Але яким було здивування юдейської депутації, коли сивочолий пастир, наказавши товмачеві мовчати, повністю вільно й найчистішою гебрейською мовою відповів імпровізованим словом на промову рабина – так свіжо збереглися в пам’яті ґрунтовні знання, отримані колись у «Пропаганді». Можна не сумніватися, що якби Цецішовського в силі віку поставили на чолі Католицької церкви в Росії замість Сестринцевича, то його правління стало б однією з найкращих сторінок наших післярозборових діянь; однак, мабуть, ми на це не заслужили, якщо Провидіння допустило, що престол столиці митрополії посів достойник радше мирський, ніж духовний, який стократ ревніше дбав про інтереси загарбницького уряду, ніж про славу Божу та спасіння душ.

Сестринцевич під час свого довгорічного пастирювання не тільки не відзначився корисною для Церкви діяльністю, але й допустив утворення в Петербурзі католицької Колегії за зразком схизматицького Синоду, яка підважила владу єпископів і повалила канонічний порядок у духовній ієрархії, поставивши цю цілком мирську інституцію понад єпископською юрисдикцією і диктуючи її рішення правителям дієцезій як невідкличні постанови. Хоча насправді головою Колегії є митрополит, ініціатива подань залежить не від нього, а від урядового прокуратора, він же може тільки погодитися або запротестувати; але (що найгірше) у випадку відсутності голови указ від імені монарха підписує його заступник; такій постанові і сам митрополит змушений підпорядковуватися. Що ж корисного за такої хибної організації духовного управління міг учинити ветхий стариган, для якого лише переїзд із Луцька до Петербурга, за тодішніх умов подорожування, здавався неможливою річчю!

Цецішовський був вознесений на митрополичий престол лише в 1827 р., коли на його плечах уже тяжів восьмий хрестик. Тому першою умовою прийняття наданої йому посади він назвав дозвіл залишитися в Луцьку, який він легко отримав. Умови правління було укладено так: митрополит матиме одного суфрагана в Луцьку, другого – в Петербурзі, а в могилівській консисторії його заміщатиме офіціал.

Не потрібно було чекати, аби проявилася вадливість такого влаштування. Невдовзі після початку правління нового архієпископа померла мати імператора, а міністр внутрішніх справ зажадав від Колегії, щоб вона видала розпорядження для всього католицького кліру в Росії, щоб за її душу служили у всіх костелах привселюдну жалобну відправу. Голова Колегії як заступник митрополита, єпископ Півніцький, не бажаючи взяти на свою відповідальність остаточне рішення із цього питання, відповів, що повинен звернутися до архієпископа, і дійсно запитав про думку Цецішовського. Однак коли наступного дня міністр зажадав негайно видати розпорядження, посилаючись на статут Колегії і погрожуючи відповідальністю за зволікання, Півніцький, який уже тоді запобігав перед урядом про милості, одізвався до членів Колегії: «Якщо хтось із вас, панотці прелати, готовий підписатися другий, то я підписуюся перший». На жаль, не обійшлося без прихильників і указ про жалобну відправу за схизматичку імператрицю був розісланий по всіх дієцезіях і досі вважається державною владою зобов’язальним для католицького духовенства. Кількома днями пізніше до Колегії надійшла відповідь митрополита, в якій категорично і з повною рішучістю говорилося про злочестивість привселюдної молитви за душі іновірців, але документ було складено ad acta (покладено на полицю, – перекл.), навіть не потривоживши сумління зговірливих прелатів. Подібного роду розчарування та все більш явні переслідування католицької віри приспішили кончину святобливого пастиря, якому можна закинути тільки те, що він у таких несприятливих умовах прийняв паллій митрополита. Цецішовський помер від інфаркту 28 квітня 1831 р.

Надгробний монумент Цецішовського в кафедральному соборі Святих Апостолів Петра і Павла в Луцьку. Фото: Анатолій Оліх

Майже в той самий час, коли смертне жало крушило цю прекрасну колону, яка впродовж пів століття була міццю й окрасою нашої церковної ієрархії, з’являється на цій же сцені, в самій Луцькій дієцезії, скромна і прихована, але діамантової ясності зоря, яка в країні віковічного світла затьмить, певно, не один з отих захопливих метеоритів, що своїм генієм або надзвичайністю життя весь світ наповнили відлунням власного імені. Тут я пишу про ксьондза Віктора Ожаровського, який, залишивши нам досконалий взірець священника, місіонера і ченця, почив у Бєлянах під Краковом на кладовищі отців-камедулів.

За оповідями, які я чув у дитинстві, покликання ксьондза Віктора було дуже трагічним. Я не ручуся за правдивість деталей, адже ніде про це не читав, лише повторюю почуте. Коли останнього великого гетьмана коронного Пьотра Ожаровського, якого революційний уряд у 1794 р. засудив до смерті як відомого московського прихильника, привели на ешафот, він хотів промовити до народу, щоби виправдатися. І чи то за службовою дисципліною, чи за навмисним наказом військового керівництва так сталося, що командиром загону, який мав стежити за порядком під час страшної екзекуції, був рідний син гетьмана. Важко вгадати, які мотиви вплинули на рішення молодого офіцера, досить того, що коли батько почав говорити, син наказав довбушам вдарити в тулумбаси, щоби заглушити голос приреченого на смерть. Тоді з грудей сповненого гіркоти старого вирвалися слова прокляття, звернені до сина: «Щоб ти сказився!» Це були його останні слова.

Кільканадцятьма роками пізніше невеликий кімнатний собачка вкусив спадкоємця гетьмана і страшне батьківське прокляття збулося. Ця трагічна смерть, причиною якої всі вбачали слова гетьмана, справила таке сильне враження на всю сім’ю, що дружина померлого отримала чорну меланхолію (сильна депресія, апатія до навколишньої дійсності, – перекл.), а син Віктор не тільки нараз покинув мирське життя, присвятивши себе служінню Христові, але й почав вести аскетичне та істинно покутницьке життя, як найсуровіші пустельники Тебаїди. І цей дух добровільної пожертви за сімейні гріхи замість того, щоби слабнути з віком, лише постійно наростав, досягаючи героїчних розмірів. Про те, наскільки променистий ореол святості оточував його ще тут на землі, можна зробити висновок із того, що отець Етьєн, генерал місіонерів (керівник Згромадження отців-місіонерів, – перекл.), називав його своєю живою реліквією; велика княгиня Олександра, дружина великого князя Костянтина Миколайовича, побачивши його вперше, вигукнула подивована: «Що за велебне обличчя!» А отець Прокоп, який писав «Житія святих» через кілька років після кончини ксьондза Ожаровського, і його житія, під іменем отця Даміана, який той носив у згромадженні, теж помістив у тій книзі. О, якби героїчна така покута за наші національні гріхи якнайбільше знайшла послідовників, тоді гнів Божий одразу втихомирився б і наша нещаслива Батьківщина заквітла би відродженим життям!»

(Далі буде).

Опрацював і переклав Анатолій Оліх