Текстом у минулому номері, присвяченим єпископу Касперу Цецішовському, ми завершили ту частину «Мемуарів» Святого Зигмунта-Щенсного Фелінського, яку умовно можна назвати волинською. Проте є в цьому двотомнику розділ, який просто не можна оминути. Називається він «Тогочасний стан Росії».

Попри те, що спостереженням єпископа Зигмунта-Щенсного Фелінського понад півтори сотні років, актуальності цей розділ не втратив. Спогади святого настільки перегукуються із сьогоденням, що, здається, главу можна назвати навіть так: «Сучасний стан Росії». Огляд загальної ситуації в Російській імперії ілюструють також колоритні історії, вкраплені в канву розповіді.

Британська карикатура на російську імператрицю Катерину ІІ «Сон цариці Катерини». Public domain

Із попередніми частинами мемуарів Фелінського можна ознайомитися тут: частина 1, частина 2, частина 3, частина 4, частина 5.

Наздогнати Захід

Якщо внутрішній стан речей у польських провінціях під російською окупацією з часів мого дитинства зазнав докорінних змін, то не менш разючою є переміна, яка за той же час відбулася в лоні наших гнобителів, із тією лише різницею, що ці зміни відбувалися тут і там в абсолютно протилежних напрямках. Якщо характерною рисою реформи в таборі польських патріотів є дедалі ясніше визнавання власних провин і помилок минулого й через це смиренніше трактування своїх сил та заслуг, то в російських патріотів зарозумілість і самовпевненість зросли до настільки потворних розмірів, що вони вже не вражають, а тільки смішать неупереджених суддів. Навіть у першій половині панування Миколи І Росія почувалася нижчою у всіх відношеннях від Західної Європи, і вся її амбіційність обмежувалася до бажання зрівнятися з раніше цивілізованими народами. Наслідування та запозичення цивілізаційних елементів із Заходу було на порядку денному у всіх галузях суспільного життя, починаючи від релігії аж до найдрібніших виробів національної промисловості.

Ані уряд, ані духовенство не ставили ніколи своєї віри вище від католицької; щонайбільше стверджували, що це одне і те ж; якщо ж поширювали свій прозелітизм, то лише з політичних мотивів, а з позиції спасіння вважали римську Церкву за такий же безпечний порт вічності, як і православ’я, яке на моїй пам’яті тричі міняло офіційну назву. На початках панування Миколи І (зійшов на трон у грудні 1825 р., – А. О.) державна релігія офіційно називалася благочестивою, потім греко-російською й нарешті православною. Православне духовенство ніколи не гнівалося через титули, запозичені від латинського кліру: єпископ, канонік, священник. Натомість власні, як-от архієрей, піп, ужиті в польській мові, трактувалися зневажливо й навіть із погордою.

Наукова нижчість

У науковому плані визнання своєї нижчості порівняно із Заходом було настільки безумовним, що всі спеціалізовані твори в кожній галузі знань, не виключаючи навіть шкільних підручників, були або перекладеними, або переробленими працями іноземців. У всіх наукових закладах значну частину кафедр займали професори іншої національності, а чистокровний росіянин не міг посісти університетської кафедри, доки не проведе щонайменше два роки на спеціальних студіях за кордоном.

У школі цивільних інженерів, заснованій Олександром І, тільки французи були професорами і всі предмети вони викладали своєю рідною мовою. Французька була в ті часи не тільки мовою дипломатії, але й мовою салонів. Хороші її знання вважалися настільки необхідною умовою доброго виховання, що навіть непаризька вимова могла накласти тавро хама на найосвіченішого в усьому іншому росіянина. Про самобутність у науці ніхто й не важився мріяти, найвищою честю для себе вважаючи спостереження за розвитком царини на Заході.

Підроблений ланцюжок

А що вже говорити про вітчизняну промисловість, яка, не маючи ще жодної претензії на те, аби дорівнятися до закордонних виробів, охоче віддавала першість навіть польській промисловості! Ставлення до вітчизняних виробів було настільки презирливе, що російські фабриканти, прагнучи ошуканством гарантувати своїм товарам кращий збут, фальшували емблеми закордонних компаній, щоб обманути недосвідчених.

Сам імператор Микола І, який після угорської війни (йдеться про придушення Угорської революції в 1848–1849 рр., – А. О.) із погордою відгукувався про прогнилу західну цивілізацію, на початках свого панування пишався, якщо російська промисловість хоч у чомусь могла змагатися із закордонною. Коли котрогось разу англійський посол з’явився при дворі з надзвичайно майстерної роботи сталевим ланцюжком на годиннику, імператор попросив, щоб той залишив йому на короткий час цю дрібничку. Закликавши потім придворного міністра, монарх повелів йому знайти найздібнішого слюсаря й наказати йому за цією моделлю зробити такий самий ланцюжок. Імітація так досконало вдалася, що на око неможливо було відрізнити зразок від копії. Зраділий імператор, зустрівши знову посла, поклав на своїй долоні обидва ланцюжки й попросив власника впізнати свій. Той узяв у імператора обидва, навіть не придивляючись до них, а наблизившись до кам’яної плити біля каміна, жбурнув з усієї сили два ланцюжки, які мав у руці. Копія розлетілася на друзки, натомість англійський оригінал залишився цілий. Тоді посол із тріумфом підняв свій ланцюжок і, показуючи його посоромленому монарху, сказав: «Це мій». Підштовхуючи ногою рештки копії, додав: «А це вашої імператорської величності». Це впокорило імператора, проте він стримав ознаки обурення, адже не був тоді ще повністю засліплений.

Самолюбування росіян

Лише перемігши Угорщину й поставивши на ноги ослаблену Австрію, він настільки став зарозуміліший, що не тільки у військовому, а й у будь-якому іншому відношенні вважав, що тепер став вищий від західних держав, до яких почав ставитися зі зневагою. За прикладом монарха пішов увесь народ, склавши собі таку високу думку про власну велич і свій національний геній, що запрагнув увесь світ переробити на свій копил, а цивілізацію, запозичену Петром Великим із Заходу, не вагаючись, називав отруєнням національного духу та відставанням від нормального розвитку власної цивілізації. Це чужоземна шапка, репетували слов’янофіли, яку запхали на голову нашого народу, незважаючи на те, що вона тлумить його самородний геній. Треба її скинути й потоптати ногами, тільки тоді цей геній вільно розгорне крила і злетить у такі висоти, на які гнилий дух Заходу ніколи піднестися не зможе. Саме тоді з’явилися оті теорії, які нібито доводили однозначну вищість Росії над Європою: вона одна-єдина, як говорилося, зберегла первісний синодальний устрій християнської Церкви, збочений на Заході амбіціями пап; вона одна-єдина правильно розуміє елемент влади, що походить від Бога, – елемент, який так помилково розуміють на Заході; вона одна-єдина не зіпсувала сімейних відносин усередині спільноти, зберігши спільну власність на землю, тоді як на Заході через парцеляцію землі вони виродилися в потворний індивідуалізм; врешті вона одна-єдина завдяки суворості життя зберегла той первісний гарт юних народів, який у збройних змаганнях дає Росії однозначну перевагу над розманіженим Заходом. Щоправда, Кримська війна (1853–1856 рр., – А. О.) принесла певне розчарування, якщо йдеться про останній приклад, проте приписавши свою поразку з одного боку чисельній перевазі європейської коаліції, а з другої – вищості закордонного озброєння, росіяни невдовзі повернулися до колишнього оптимізму, ба більше, він навіть зріс так, що сьогодні все російське вже само по собі досконале, вони навіть Івана Грозного не вагаються возвести до ідеалу.

Під час мого перебування в Москві (наприкінці 1830-х рр. Фелінський навчався на математичному факультеті в Московському університеті, – А. О.) оці ідеї самопрославляння ще тільки починали прокльовуватися, і то дуже слабкими ростками, а величезні маси народу залишалися темними і грубими; про духовенство же своє і нижче чиновництво вони дуже непривабливу мали думку, яка спиралася, на жаль, не на припущення, а на безсумнівні факти, що повторювалися щодня. Захланність і пияцтво становили настільки поширену національну ваду, що таких схильностей навіть не приховували, доводячи методи збагачення до такої нахабності, про яку цивілізовані суспільства поняття не мали; цих же кричущих зловживань їх призвідці не тільки не соромилися, але й похвалялися ними як доказом своєї непересічної хитрості.

Як квартальний кума «врятував»

Коли я вчився на третьому курсі, то жив із колегою в домі однієї небагатої міщанки, яка була заміжня за квартальним, тобто за чиновником поліції найнижчого рангу. Отож, цей страж громадського порядку розповідав мені, свого роду хизуючись, що як він займав схожу посаду в Пермській губернії, то мав там сердечного приятеля в особі заможного купця, торгівця збіжжям, якого він звав кумом, адже тримав до хрещення його сина. Довідавшись, що цей кум продав партію пшениці на кільканадцять тисяч рублів, зраділий друг поспішив привітати того з такою вдалою операцією; а по кількох чарчинах оковитої, коли обидва були в рожевому настрої, гість із теплотою промовив до господаря: «Який ти щасливий, куме, що маєш такі скарби у власній шкатулці! Я ніколи в житті не бачив такої великої суми грошей, тож був би безмежно тобі вдячний, якби ти дозволив мені подивитися на таку купу асигнацій». Коли влещений у своєму марнославстві купець відкрив перед ним свою шкатулку, приятель подивився на неї захланним оком, а потім, заламавши руки, викрикнув з удаваним жахом: «Ошукали тебе ганебно, мій бідний куме, адже тут більше фальшивих, ніж справжніх, асигнацій! І хоч мені не хочеться наражати тебе на в’язницю і, може, кількарічний процес, але як державний службовець, який присягнув на вірність імператору, я не маю права замовчати зроблене відкриття: я повинен тебе арештувати і разом з фальшивими грішми віддати під суд». Кажучи це, страж громадського порядку почав сортувати купюри, розкладаючи їх на дві купи: «Ці, – каже, – справжні, а ось ці підроблені».

Утаємничений у весь план свого зверхника його секретар одразу ж приніс подорожню течку, з якої власник вийняв великий конверт, сургуч і службову печатку. Запакувавши підозрілу частину грошей до конверта та належно його опечатавши, поклав пакет у течку, наказуючи задерев’янілому від страху господареві, щоб той невідкладно готувався до дороги. Купець у розпачі кинувся йому в ноги, благаючи зжалитися, а поліціянт же, ніби втішаючи, ще більше роздмухував його тривогу: «Не переживай, адже це не ти підробляв банкноти і можеш назвати тих, від кого їх отримав, – то їх і посадять, а тебе, може, протримають кілька років у тюрмі, та правда все одно має вийти назовні, фальшивомонетників покарають, а неповинних звільнять». «Але ж я, – з розпачем у голосі вигукнув купець, – не можу засвідчити під присягою, яку від кого отримав асигнацію, тож зогнию в тюрмі. Змилуйся наді мною, куме, і рятуй, поки не пізно». Поліціянт оглянувся тривожно довкола, ніби побоювався, щоби хтось не підслухав, і понизивши голос до шепоту, сказав купцеві на вухо такі слова: «Якщо ти мені поклянешся, що таємниця піде з тобою в могилу, то я можу тебе врятувати: спалю фальшиві купюри і тихо ша! Але пам’ятай, що коли проговоришся, то погубиш і мене, і себе». Ощасливлений купець, ніби йому виявили найбільшу милість, присягнувся всім святим, що ніколи і ні перед ким не зрадить таємниці, а задобрений поліціянт відкрив течку, вийняв із неї пакет і вкинув у пічку. Звісно, це був інший, подібно опечатаний конверт, а пачка купюр, із яких жодна не була фальшивою, стала власністю шахрая.

(Далі буде).

Опрацював і переклав Анатолій Оліх