У розділі «Тогочасний стан Росії» своїх мемуарів Святий Зигмунт-Щенсний Фелінський чимало уваги приділив релігійності російського народу. Провівши 20 років у засланні в надволзькому Ярославлі, архієпископ міг зблизька придивитися до особливостей московського православ’я.

Із попередніми частинами мемуарів Фелінського можна ознайомитися тут: частина 1, частина 2, частина 3, частина 4, частина 5, частина 6.

Розібратися в сумлінні сучасного москаля – непроста загадка: там така плутанина найсуперечливіших одне одному понять, така погано упорядкована ієрархія цінностей! Старовіри, наприклад, яких у Росії мільйони, вважають тютюнопаління або вживання табаки гріхом незрівнянно важчим за крадіжку чи пияцтво. У Саратові, коли там перебувала моя мати (Ева Вендорфф-Фелінська була там у засланні у 1841–1844 рр., – А. О.), шаленіла секта, яка вважала злочином їсти картоплю, яка їхньою мовою називалася диявольським яблуком. Із Петербурга прислали цілу комісію, щоби їх вмовити, а в разі опору змусити вирощувати картоплю. Їх намагалися переконати, а коли це не допомогло, пригрозили виселити до Сибіру. Проте все було намарно: селяни відказували, що й у Сибіру люди живуть, які можуть спастися, натомість допомагати чортові поширювати його страву – це пряма дорога до пекла. Врешті понад двісті прихильників цієї секти, розділившись на дві групи, сховалися у двох печерах над Волгою і, зібравши біля входу купу соломи, підпалили її, добровільно задушившись димом, вважаючи таку жертву рівносильною мучеництву, за словами Спасителя: «Хто погубить свою душу задля Мене, той її врятує».

Такого роду викривлені поняття про християнську мораль були поширені не тільки серед простого люду, але й у лоні нижчого духовенства, яке переважно не проходило навчання в семінаріях, а після кількох років церковної практики у чині дяка їх висвячували на священників. […]

У жодній іншій країні немає такого змішаного характеру легковаження моралі водночас із фанатичною прив’язаністю до релігійних форм і обрядів. Той самий розкольник, який воліє піти на каторгу, ніж перехреститися трьома, а не двома перстами, уб’є без жодного докору совісті навіть за кілька копійок, вважаючи, що порушити пост чи пропустити якийсь обряд – це занечистити душу, а вбивством тільки руки брудняться: «Умий руки і знову будеш чистим».

Навіть у таїнствах вони цінують тільки форму, натомість умовами, від яких залежить суть таїнства, нехтують. Один піп, не маючи змоги дістати у глухому селі пшеничної муки й вина, використовував для богослужіння гречаний хліб і горілку. Безмірно радий із цього винаходу, він запитав при зустрічі благочинного, чи можна відправляти на гречці та горілці. Отримавши заперечну відповідь, вигукнув переможним голосом: «А ось я пробував – і можна!» […]

Про релігійну терпимість за часів Миколи І навіть мови не було. Уряд вважав великою милістю те, що тим, хто народився не у православ’ї, дозволяється жити у своїй вірі, але й тут виняток становили уніати, яких насильно примушували до православ’я. Достатньо навіть було, щоби хтось із предків був уніатом, щоб охрещених у латинському обряді його потомків перетягували у православ’я. Всі діти зі змішаних сімей повинні були належати до панівної віри. Натомість православні, які покидали власне віросповідання, прирікалися на втрату майна, всіх привілеїв стану й церковне покаяння у якомусь із православних монастирів.

Тому навернення були незрівнянно рідкісніші порівняно з часами Олександра І. Натомість ті, хто на це зважувався, спочатку продавали все та виїжджали за кордоном і лише там ішли за голосом сумління. Таким чином у лоно Церкви (католицької, – А. О.) перейшли роди: Галіциних, Шувалових, Мещерських. Потім же відомі у свої часи єзуїти: Гагарін, Батабін, Мартинов та кілька інших.

Проте найбільше враження в урядових колах зробив перехід у лоно Католицької Церкви княгині Віттгенштейн, у дівоцтві княжни Барятинської (Леонілла Барятинська, 1816–1918 рр., – А. О.), тим більше, що її брат, пізніше фельдмаршал і завойовник Кавказу, був особистим другом наслідника трону і з дитинства виховувався разом із ним.

Князь Віттгенштейн, протестант, спочатку був одружений із княжною Радзивілл, останньою з несвізької гілки, з якою мав лише одну дочку (Марія-Антуанетта-Кароліна-Стефанія, 1829–1898 рр.; насправді ж у подружжя був іще син Петро-Домінік-Людвіг, 1832–1887 рр., – А. О.). Замолоду овдовівши, він у другому шлюбі взяв за дружину княжну Барятинську. Оскільки згідно зі шлюбною інтерцизою (передшлюбний майновий договір, – А. О.) дочка Радзивіллівни мала бути вихована в католицькій вірі, сумлінна мачуха (до речі, на 13 років старша за дочку, – А. О.), яка прагнула чесно виконати цей обов’язок, поїхала зі своєю пасербицею до Парижа і там запросила одного з найвідоміших проповідників, аби той зайнявся релігійним вихованням молодої княжни. Оскільки ж вона вважала своїм обов’язком асистувати при лекціях усіх найнятих учителів, тож не пропустила жодного уроку катехизму. Освічений і красномовний священник, який вів ці уроки, усвідомлюючи небезпеки, які з боку оточення загрожували його молодій учениці, звертав особливу увагу на спірні питання; ґрунтовні його докази не могли не потривожити у сумлінні добру віру княгині. Проте припускаючи, що це незнання православних догматів було джерелом її сумнівів, вона написала до капелана свого посольства, протопопа Васільєва, прохаючи прибути до неї у справі сумління, і призначила ці відвідини саме на ту годину, коли її пасербиця мала урок релігії. Не підозрюючи, що його чекає, Васільєв прибув поспішно, тож, опинившись перед готовим до поєдинку супротивником, не міг без компрометації уникнути богословського диспуту, до того ж він вважався вважався в Росії непереможним у сфері догмату фехтувальником. Це він заснував у Парижі часопис «Union Chrétienne» («Християнський союз», – А. О.) з метою пропаганди православної віри на Заході. Його головною ідеєю було твердження, що первісною формою церковного правління була синодальна; що папи спотворили її своїми амбіціями, запроваджуючи у Римській церкві монархічну форму; що у лоні самих латинників виник проти цього величезний протест, який постійно наростає; що тільки одна-єдина Російська Церква зберегла не тільки чистоту віровчення, але й первісну форму правління, яка виявляється у петербурзькому Синоді, а звідси дуже простий висновок, що необхідно усунути папу як головного винуватця поділу в Церкві, і тоді всі християни об’єднаються під зверхництвом петербурзького Синоду, ставши знову, як колись, єдиною Христовою вівчарнею. Підтримка і прославляння, які він отримував з боку росіян, так йому закрутили голову, що він розраховував на гарантований тріумф своєї пропаганди на Заході, відкидаючи аргументи противників, у дискусію з якими він узагалі не бажав удаватися. Проте зараз Васільєв опинився у такому положенні, що взагалі не міг уникнути фахової та серйозної полеміки. Тож волею-неволею став до бою.

Обидві жінки скерували всю свою увагу на поєдинок таких двох відомих фехтувальників, однак не з простої цікавості, але всією душею слідкуючи за кожним поворотом поєдинку. Спочатку дискусія мала спокійний і навіть доброзичливий характер, але коли католицький священник перевів її на історичне підґрунтя й оту первісну форму Церкви, яка нібито збереглася в петербурзькому Синоді, показав як політичний витвір Петра Великого, встановлений замість патріархату, коли продемонстрував цілковиту нікчемність цієї інституції з догматичного погляду й абсолютну залежність її від царату в особі прокуратора Синоду, Васільєв, не маючи змоги ані заперечити факти, ані їх пояснити, почав нервуватися і, виміщаючи свій гнів на господині дому, потрактував їй як злочин те, що вона допомогла його заманити в наставлену єзуїтами пастку. Під впливом цього обурення він негайно пішов у посольство і звинуватив княгиню в католицькій пропаганді. Занепокоєний цією скаргою посол поспішив невідкладно до княгині й з усією дипломатичною оглядністю натякнув, на які фатальні наслідки вона наразиться, якщо про її католицькі симпатії довідаються при дворі. Це вже було занадто для гордої та шляхетної натури княгині. «Тобто інших аргументів істинності православ’я у вас немає? – вигукнула з обуренням княгиня. – В такому випадку я принципово стану католичкою».

Коли князь Віттгенштейн з’явився при дворі без дружини, імператор, уже повідомлений про те, що сталося, спитався його про княгиню. «Жіночі капризи, – відповів той, – вона стала католичкою і не насмілюється повертатися». «Нехай не боїться, нічого їй за це не буде», – прорік милостиво імператор. Проте княгиня не повірила обітниці, воліючи залишатися все життя за кордоном.

Дійсно, дивним був у ті часи стан Росії в релігійному аспекті! Заможні й освічені класи не мали, щиро кажучи, жодної віри у глибині сумління, так що релігія була для них лише політичним інструментом, зручним для впливання на фанатизовані маси і для втягнення у сферу своїх інтересів православного Сходу. Вся бюрократія стояла на сторожі церковної гегемонії, тож до офіційної частини релігійних обрядів і практик не можна було висунути жодної претензії, тоді як у домашньому житті віра не справляла жодного впливу на звичаї, які доходили в непогамовній уседозволеності аж до цинізму. П’янство, розпуста, неповага до чужої власності, брехня і всякого роду підступи були ніби хлібом насущним для освіченішої частини суспільства, попри зовнішні релігійні форми. Православне духовенство, за невеликим винятком, можна теж було зарахувати до тієї категорії вірян, де форма однозначно панувала над духом. Суспільство теж аж ніяк не переоцінювало моральної вартості своїх пастирів. Слуга Церкви у храмі ознаки належної священникові пошани отримував навіть від осіб з найвищим положенням, натомість удома його трактували часом гірше, ніж лакея. Не запрошували сісти, не впускали до салону, вирішуючи з ним усі справи в передпокої.

Правда й те, що і з боку духовенства, особливо по селах, не було найменшого почуття священницької гідності, настільки, що стосовно осіб, які займали вище положення, вони поводилися майже з рабським приниженням. Наприклад, мені розповідали, що одна молода княгиня, прибувши вперше до маєтку чоловіка, хотіла відбути великодню сповідь у власній парафії. Із цією метою вона покликала настоятеля, щоб домовитися з ним про час сповіді. Але як тільки вона розповіла про свій намір, здивований парох закричав, майже жахаючись: «Чи я б осмілився вислуховувати гріхи вашої князівської світлості! Я і без того дам розрішення».

А у захланності православне духовенство перевершує навіть купців, хоч і російський торгівець не перебирає засобами там, де йдеться про зиск. І немає в цьому нічого дивного: адже там, де у священники ідуть не за покликанням, але вони становлять спадкову касту, де забезпечення духовенства, особливо по селах, настільки мізерне, що навіть при целібаті (обіт безженства, – А. О.) ледь-ледь вистачило б на скромне утримання, то ж що тут, кажу, дивного, що такий священнодійний ремісник, обтяжений чималою сім’єю, у виконанні священницького служіння більше оглядається на матеріальну користь, ніж на приписи канонічного права. Не знайдеться нічого такого у сфері пастирських обов’язків, чого за гроші не можна було би отримати від сільського пароха, лише б сума була відповідна.

Щодо характеру та поведінки простолюду, то це була в ті часи дивна суміш фанатичної віри з забобонною темнотою і нехтуванням найголовніших Божих заповідей. Ні, цим мільйонам не бракує віри в Бога, у Його Провидіння, у Господа Христа як нашого Відкупителя, але вони поняття не мають про те, як потрібно співпрацювати із благодаттю і до чого нас зобов’язує Євангеліє. Всі їхні відносини з Богом побудовані на зовнішніх обрядах: ікони, дзвони, співи і поклони – ось головний, якщо не єдиний зміст їхньої набожності. До ікон вони мають таку забобонну прив’язаність, яка майже межує з ідолопоклонством. У їхньому переконанні подателем милостей, про які вони моляться перед своїми іконами, є не Господь Бог, а саме ця намальована ікона. Ікони ж, особливо ті, які вважаються чудотворними, є у них предметом такого культу, якого не має сам Спаситель. Наприклад, Іверська Божа Матір у Москві більше шанована, ніж Пресвяте Таїнство, яке по церквах цілковито покинуте й особливої набожності взагалі не пробуджує. Подібне викривлення понять панує і щодо моралі: навіть мимовільне порушення посту є, на думку люду, важчим гріхом, ніж пияцтво, крадіжка чи блудодіяння.

Реституція у її буквальному значенні, тобто відшкодування заподіяної ближньому кривди щодо майна чи доброго імені, в них абсолютно не існує. Ба більше: вони перед смертю заповідають щось на церкву або на вбогих, але про повернення шкоди скривдженому я не чув ніколи. Трапилося раз, що мені надіслали десять рублів із проханням передати їх одній міщанці як реституцію. Марно я намагався їй пояснити, що ці гроші належать їй, що хтось неправедно їх собі привласнив, а тепер повертає. Вона не дала себе переконати і, вбачаючи в цьому якийсь небезпечний для неї підступ, навіть у руки взяти тих грошей не хотіла. Причиною таких помилкових понять про християнську мораль, окрім відсутності відповідного поучення в катехизмі, є, як я вважаю, спосіб проведення сповіді, адже каяник у них не обвинувачує себе, перераховуючи детально свої гріхи, а просто відповідає на запитання сповідника одним словом: згрішив або ні. Священник запитує по черзі після кожної заповіді загалом: чи ти не крав, чи не впивався? Каяник же відповідає ствердно або заперечно, не вдаючись у жодні пояснення, а сповідник уділяє розрішення, яке вимагає тільки виправитися, але не відшкодувати. Тому в них дійсно істинне beatus qui tenet (щасливий, хто володіє, – А. О.), бо ніхто йому того, що він забрав, вже не відбере.

Опрацював і переклав Анатолій Оліх

На фото: Княгиня Леонілла Віттгенштейн
на портреті Франца-Ксавера Вінтерхальтера (1843 р.). Public domain