У розділі «Тогочасний стан Росії» архієпископ Зигмунт-Щенсний Фелінський, окрім опису становища православ’я в державі, наводить кілька епізодів про систему правління Російської імперії. Владика майже не коментує цих історій, настільки вони красномовні.

Із попередніми частинами мемуарів Фелінського можна ознайомитися тут: частина 1, частина 2, частина 3, частина 4, частина 5, частина 6 та частина 7.

Заручини спадкоємця трону

Найважливішою для мене особисто подією тих часів були заручини спадкоємця трону, адже вони принесли принаймні часткову амністію для політичних вигнанців, яка перенесла мою матір із морозної зони узбережжя Обі на родючі надволзькі лани (Еві Вендорфф-Фелінській пом’якшили умови заслання, перевівши в 1841 р. із Березова до Саратова, – А. О.). Цікавим з огляду на звичаї був урочистий в’їзд молодої монаршої пари до древньої царської столиці. Придворний церемоніал вимагав, щоби після заручин спадкоємця трону, проведених у зимовому палаці на Неві, імператор представив свою невістку громадянам Москви, яка була серцем Росії. […]

Уранці подвійні шпалери війська різних родів вишикувалися на всіх дорогах і вулицях, якими мав проходити царський кортеж, а поза шеренгами солдатів розташувалися незліченні натовпи людей, які жадали побачити свого володаря. На плацах же містилася артилерія, яка стріляла залпами в міру наближення царського почету, що пополудні вирушив із Петровського парку. Нещодавня принцеса Гессен-Дармштадтська, сьогодні спадкоємиця трону (імператриця Марія Олександрівна, 1824–1880 рр., – А. О.), їхала відкритою повозкою. Її випереджав загін так званих тєлохранітєлєй у стальних шоломах і місюрках на баских черкеських конях. Справа від повозки їхав кінно імператор, зліва – спадкоємець, численні принци крові та величезна свита гарцювали одразу же за повозкою. Запал народу, зібраного навіть із віддалених околиць, був таким сердечним і щирим, що «ура!», яке виривалося майже щохвилини з мільйонних грудей, безмаль заглушало гарматні постріли; а фанатична частина перед усевладним самодержавцем допускалася майже ідолопоклонства. Досить сказати, що коли знетерпеливлений повільною їздою імператорський жеребець закушував вудило, а біла піна падала з його морди на бруківку, то люд пхався на вулицю після проїзду монарха і зібраною із землі піною помазував собі на лобі хрести, ніби освяченим миром.

Влада помилятися не може

Проте наскільки неосвічені маси обожнювали свого володаря, настільки вищі суспільні верстви, особливо молодь, нарікали на миколаївський деспотизм. Імператор знав про це і терпіти не міг університети, про які він говорив, що це «лохань просвєщєнія» (тобто корито, в яке зливають помиї освіти). Древнім класикам він приписував революційні ідеї, що заливають Європу, тому взагалі заборонив навчати в гімназіях грецької мови, а латину наказав скоротити до двох годин на тиждень і то починати її тільки з четвертого класу. У Москві, попри те, що споруда університету розташовувалася одразу ж біля манежу, де відбувалися військові навчання, на яких під час свого перебування у старій столиці імператор бував майже щодня, він до університету взагалі ні разу не заглянув. […]

Упевнений і осліплений постійним успіхом імператор Микола так покладався на свої особисті натхнення і так уповав, що вони походять від Бога, що, як висловився один із його міністрів, скільки разів він не прорік би якесь речення, одразу ж сам прислухався, що Дух Святий промовив через нього. Свій особистий приклад він наводив як неспростовний аргумент у кожному сумніві.

Наприклад, особливо довіряючи Кляйнміхелю (граф Петро Кляйнміхель, генерал-ад’ютант – А. О.), він мав звичай вислуховувати його думку щодо вибору осіб. Бажаючи одного разу призначити на високу посаду якогось фаворита, він запитав улюбленого міністра, що той про це думає. «Занадто молодий», – відповів Кляйнміхель. «І я був молодий, коли сходив на трон», – відповів монарх, і призначення відбулося відразу ж.

Одним з елементарних принципів внутрішньої політики цього володаря була підтримка в будь-якому випадку представників властей, навіть наперекір слушності, а робилося це в інтересах влади, послух якій мав бути беззаперечний.

Наприклад, у Кам’янці голова Громадянської палати представив молодого чиновника до найнижчого рангу, тобто колезького реєстратора. Сенат, затверджуючи це подання, написав помилково у призначенні «колезький радник», що на кілька рангів підносило чин представленого. Отримавши цей однозначно помилковий декрет сенату, голова повернув назад це призначення з проханням спростувати помилку. Прокуратор сенату, беручи до уваги, що подібного випадку ніколи не було, звернувся до верховної влади, натомість імператор рішуче присудив: «Сенат не може помилятися. Затвердити чиновника в отриманому ранзі; натомість голові дати сувору догану із внесенням у справу за те, що насмілився піддати сумніву рішення сенату». […]

Утрачений гаманець

Із часів перебування імператора Миколи в Москві я пригадую ще одну подію, про яку тоді багато говорили, так дошкульно вона характеризувала службові відносини в російській бюрократії. На одному із придворних балів шеф жандармерії, граф Бенкендорф, маючи всі груди вкриті зірками і хрестами, так, що доступ до бічної кишені був закритий, сховав у задній кишені свій гаманець із двома тисячами рублів. Повернувшись із балу, запхав руку по гроші, але не знайшов їх у кишені. Обурений такою зухвалою крадіжкою, він викликав до себе генерал-поліцмейстера, описав йому, який це жах, що туди, де були імператор і самі тільки високопоставлені гості, поліція впустила якогось бандюгу, який насмілився обікрасти головного керівника служби безпеки, і грізно пообіцяв, що той негайно втратить посаду, якщо впродовж тижня не схопить злодія і не знайде втрату. Не минуло й трьох днів, як у Бенкендорфа з’явився поліцмейстер із докладом, що винуватець уже у в’язниці, при цьому він повернув власникові гаманець, в якому не бракувало жодного рубля. Пройшло пару днів, при дворі знову мав бути пишний прийом, на який шеф жандармів одягнув той самий парадний мундир. Проходжаючи по салоні, він відчув, що щось б’є його по стегнах, тож почав шукати причину й на велике своє здивування знайшов у полі мундира другий гаманець, схожий на той, який мав у кишені. Виявилося, що крадіжка взагалі не мала місця, просто гаманець через розпороту кишеню зіслизнув за підшивку мундира, а поліцмейстер, якому загрожувала втрата посади, підкупив камердинера Бенкендорфа і, придбавши через нього такий самий гаманець, наповнив його рублями й повернув постраждалому; натомість упіймання злодія було чистою вигадкою. […]

Історія саратовського губернатора

Через відсутність належного контролю над діяльністю вищих державних чинів за панування Миколи І відбувалися зловживання, в які аж не віриться. Як доказ наведу тут комічний епізод із правління саратовського губернатора Панчелюзова, який відбувся незадовго до переводу моєї матері на Волгу, тож у часи мого перебування в Саратові я ще бачив у всій красі чудову віллу за містом, яку займав цей сатрап.

Панчелюзов, потомок древнього та заможного дворянського роду, отримавши посаду губернатора завдяки впливу свого приятеля, директора департаменту в Міністерстві внутрішніх справ, реальне правління ввіреної йому губернії поклав на керівника своєї канцелярії, а сам увесь час присвячував улаштуванню щоразу нових і щоразу все розкішніших розваг. Бали, видовища, водні й сухопутні виїзди, полювання та кінні кавалькади слідували одне за одним безперервною чередою влітку і взимку на невимовну втіху заможного тоді ще дворянства та багатих купців, які обожнювали такого гостинного й великодушного губернатора.

Проте, оскільки доходів Панчелюзова, хоч вони й були значними, не вистачало на таке коштовне життя, він знайшов засіб, який без здирництва і хабарів потроїв його статки. Під його керівництвом тоді ще залишалося Єлтонське озеро (інша назва Ельтон, – А. О.), яке під тонкою плівкою солоної води містило такі багаті поклади кристалізованої солі, що не тільки для Росії, а й для всієї Європи цих запасів вистачило би на кілька століть. Експлуатація цієї багатої копальні перебувала в руках уряду, проте була влаштована так вадливо, що отримані доходи ледь покривали вартість адміністрування.

Панчелюзов, обдарований промисловою інтуїцією, легко зрозумів, яку користь можна було би отримати із цього джерела при вмілому його використанні. Маючи ж плечі в міністерстві, він легко отримав дозвіл, що йому можна на власну руку влаштувати продаж солі за умови, що із цих доходів він платитиме зарплату собі і всім чиновникам канцелярії. Користуючись цією концесією, губернатор узяв до спілки тямовитого в торгівлі капіталіста, і вони моментально організували великомасштабний вивіз солі з озера. Навантажені цим товаром кораблі поставляли його у всі приволзькі села і міста, з одного боку аж до Астрахані, з другого – до Рибинська і навіть Твері; отримувані же звідти прибутки давали можливість їх власникові вести все розкішніше життя.

Заздрячи таким чудовим справам губернатора, предводитель саратовського дворянства таємно поскаржився центральному урядові, що той зі збитками для казни не тільки сам збагачується, а й професійних торговців до спілки приймає, марнуючи багатство всього краю на приватні статки. Прихильний до губернатора директор департаменту, отримавши цю скаргу, негайно потайки попередив свого приятеля про небезпеку, яка йому загрожувала, при цьому пообіцявши, що затягне слідство в цій справі на кілька тижнів, щоб дати йому час владнати свої інтереси. Порятунок був простий, хоч і дорогий: обидва спільники погодилися затопити всі кораблі, навантажені сіллю, які в цей момент були на Волзі, що невідкладно виконали. Одноразова втрата була значна, зате слідча комісія, прислана з Петербурга, на всій відстані від Твері до Астрахані не знайшла жодного доказу правдивості предводительського звинувачення. Тож предводителю вліпили сувору догану, і все залишилося, як і було, тож невдовзі нові кораблі вели торгівлю у ще більших масштабах.

Зрозумівши, що легальним шляхом нічого зробити не вийде, противник губернатора вдався до підступу, можливого тільки в Росії. Він підкупив керівника канцелярії, щоб той підсунув на підпис губернатору прохання про відставку, а оскільки Панчелюзов не читав жодних паперів, хитрість вдалася і незабаром губернатор на власне прохання отримав звільнення зі служби. Наляканий і пригнічений, він помчав до Петербурга, аби знайти розв’язання цієї загадки. Коли ж йому показали в міністерстві власний підпис на проханні, він не міг зізнатися, що підписував папери, не читаючи, тож здобув собі іншу посаду, але Єлтонське озеро назавжди втратив.

***

Від упорядника

На цьому я вирішив завершити цикл спогадів архієпископа Зигмунта-Щенсного Фелінського. Насправді у двотомнику мемуарів волинського святого є ще багато пізнавальних і захопливих сторінок. Кожен може знайти на них щось цікаве для себе.

Торік, напередодні 200-ї річниці від дня народження Святого Зигмунта-Щенсного Фелінського, коли редакція міркувала про те, яким чином можна вшанувати цю подію, я знайшов у мережі його двотомні «Мемуари».

Оскільки я вже мав за плечима досвід перекладу (рахуйте збіги) двотомника творів іншого волинського єпископа, Слуги Божого (тобто в майбутньому потенційного святого) Адольфа-Пьотра Шельонжека, в мене були певні очікування щодо тексту. Що ж, мушу визнати: вони виявилися кардинально іншими. Замість богословських розважань і серйозних моральних настанов сторінки цього видання повнилися яскравими описами і спостереженнями, фактами й анекдотами. Перекладати Фелінського було цікаво. Тож замість запланованої статті вийшов цілий цикл матеріалів, який, окрім волинських сторінок біографії нашого героя, потягнув за собою розділ «Тогочасний стан Росії», розповідь про луцьку благодійницю Юзефу Поляновську, а також невелику розвідку про монастир шариток у Луцьку (читайте тут і тут).

Святий Католицької Церкви, незламний пастир, який провів понад 30 років у засланні, але не зрадив Бога і своєї пастви, водночас виявився життєлюбним і ерудованим оповідачем, зацікавлення якого стосувалися не лише релігії, а й багатьох інших аспектів життя. Мабуть, саме цією багатогранністю він приваблює сучасного читача.

Портрет Святого Зигмунта-Щенсного Фелінського. Public domain

Опрацював і переклав Анатолій Оліх

На головному фото: Приміщення управління Луцької дієцезії, в якому раніше навчався Фелінський. Фото автора