«Хтось, хто любить, – не той, хто помре», – писав польський поет Рафал Воячек. У 26 років він скоїв самогубство.
Що він залишив по собі зі своїх прожитих 26? Дві збірки: «Сезон», видану в 1969 р, та «Інша казка» 1970 р. Ще кілька вийшли вже після смерті. Серед них – «Котрого не було», «Незакінчений хрестовий похід», «Решта крові», «Ходжу і питаюся», «Не ті часи. Невідомі твори».
Рафал Воячек народився 6 грудня 1945 р. в Міколові в Сілезії. Навчався в ліцеях у Міколові, Катовіце, Кєндзєжин-Козлє. Вивчав полоністику в Ягеллонському університеті в Кракові. У шкільні роки захоплювався фотографією.
Він був дуже популярним поетом у часи моєї молодості. Ми зачитувалися його віршами, були ними зачаровані. Що в них було такого, що так нас захоплювало? Думаю, це був чіткий слід бунту, незгоди зі світом, який ми застали в 70-х рр. ХХ ст., а також велика потреба в любові та співчутті (які приховувалися за його часто грубою мовою), прикрита відразливою тілесністю потреба в духовності, гармонії та близькості з іншими людьми. В його поезії часто з’являлися жорстока мова, захоплення тілом, смертю і питання про те, що за нею криється, що далі. А ще – переживання за Польщу, її жителів і те, якими вони є. Були й питання про себе, власні страхи, побоювання і фобії.
Його поезія розп’ята між тим, за чим тужить людина, гармонією, правдою, добром, красою світу, і тим, що є дуже фізичним, брудним, жорстоким, страхітливим, відразливим. У творчості поета можна простежити паралелі одночасно і з романтизмом, і з класицизмом.
Воячек знав своїх попередників, розмовляв із ними у строфах. Вони були йому потрібні, аби виразити себе. Наприклад, у вірші «На іменини Рафала Воячека» ми знайдемо рядки, в яких замість почуття до Барбари, коханої Кшиштофа-Каміля Бачинського, та жорстокої війни, що відібрала в нього все, є протиставлення надії, молодості та троянді брудному бару, келиху пива і кпинам над молодим поетом, який цідить напій у задрипаній забігайлівці:
«Була весна, було літо, і осінь, і зима
Був поет, що пори року терпеливо заклинав
На житло і на любов, на дрібку надії
На захист від поразки, зникнення злиднів
На батьківщину, цю царину смерті неминучої
На світлу ружу усмішки прекрасної незнайомки».
(«Була весна, було літо»)
Воячек був близьким також поетові Станіславу Гроховяку. У багатьох творах він писав про гидоту, виділення людського тіла й розкладання. Завдяки цій напрузі між реальною бридотою, розкладанням і жагою чистоти, світла й краси виникла поезія, яка живе донині та яку можна сприймати по-різному. Шкода, що його життя знищили алкоголізм, відсутність стабільності й шизофренія. Проте це був поет, який шукав ідеальний світ, такий, яким він його бачив, коли перебував на початку життєвого шляху. Цей трагізм Воячека, біль, розп’ятий між уявою і реальністю, є великою цінністю його віршів.
Він знав, що кожну людину чекає смерть, а з нею – непевність, відчуття покинутості та поразки:
«Гірка сіль поразки сідає на
Губи». («На іменини Рафала Воячека»)
«Ходжу і питаюся: де моя шибениця?
У чиєму саду, в якому лісі росте?» («Ходжу і питаюся»)
Ці твори витримали випробування часом і досі звучать актуально. Тож доведеться не погодитися із твердженням поета про те, що він є кимось, кого «не було». Адже він і досі є.
Рафал Воячек – це «прóклятий» поет, якого критика віднесла до «поетів-каскадерів», котрі тісно поєднували життя з мистецтвом, кидалися з головою у процес творення і самознищувалися різними способами, котрі блукали в людському стражданні, болю, шукали власні форми, котрі йшли своєю дорогою до величі. Дуже шкода, що не було йому дано далі йти власним поетичним шляхом.
Ми постійно можемо прочитувати його наново. Це неймовірно, що поета, який писав 50 років тому, можна читати з відчуттям свіжості, ніби його вірші були написані вчора. Багато творців померли молодими. Одним із них є Рафал Воячек. Залишилися незавершені вірші, ненаписані книги. Їхнє життя було надто коротким, щоби сповнитися, звершитися дозріванням, розквітом сил і старістю. Хтось повинен приходити після них і писати продовження, шукати й запитувати, блукати.
Про Рафала Воячека відзняли два фільми. Один із них, «Воячек», створений у 1999 р. Головну роль зіграв Кшиштоф Сівчик. Режисером виступив Лех Маєвський. У 2018 р. Дагмара Джазга зняла документальний фільм під назвою «Мертвий сезон».
Звернімося до віршів поета, написаних у 60-х і 70-х рр., який так представляв себе у вірші «Рафал В.»:
«Звати мене Рафал Воячек
я професійний убивця
вбиваю вірші за гроші
для психоаналітиків котрих
усміх пом’якшує поведінку
зляканої тварини
і замилює їй очі
любов’ю відомою теж
під назвою смерть».
Вєслав ПІСАРСЬКИЙ,
учитель польської мови, скерований до Ковеля організацією ORPEG
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
ABC ПОЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ: ЕВА ДЕМАРЧИК – ЧОРНИЙ АНГЕЛ
ABC ПОЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ: ГЕНРИК ГУРЕЦЬКИЙ – ЖИТТЯ, ЗАНУРЕНЕ У СВІТ МУЗИКИ
ABC ПОЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ: РОМАН ІНГАРДЕН – ФЕНОМЕНАЛЬНИЙ ПОЛЬСЬКИЙ ФІЛОСОФ
ABC ПОЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ: ТАДЕУШ КАНТОР. ЖИТТЯ, ЛЮБОВ, МИНУЩІСТЬ І СМЕРТЬ
ABC ПОЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ: ІРЕНА САНТОР – ГРАНД-ДАМА ПОЛЬСЬКОЇ ПІСНІ
ABC ПОЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ: ОЗНАЙОМСЯ ІЗ ТВОРАМИ ЛЕОПОЛЬДА ТИРМАНДА
