«Хтось приїхав. Як я виходжу – сидить якась жінка. Пам’ятаю, в чому вбрала була… Кажуть: ото твоя мама», – описує свою зустріч із матір’ю після довгої розлуки Яніна Занічковська з Кутрова, що біля Берестечка.

Міхал Речух брав участь у кількох війнах, був удостоєний найвищої військової нагороди Республіки Польща, ордена «Virtuti Militari». Ще одну перемогу герой цього нарису отримав, коли йому вдалося повернутися живим із совєтських таборів.

Минає ще один рік і наступний листок із написом «1 листопада» падає з календаря. Атмосфера, яка супроводить цей день, завжди сприяє задумі, рефлексіям та спогадам. Рідні і друзі померлих зі сльозами на очах запалюють лампадки і кладуть квіти на могилах тих, хто впродовж багатьох років земної мандрівки був для них ментором і дороговказом на заплутаних життєвих стежках.

29 січня 1940 р. старший оперуповноважений Горохівського районного відділення НКВД, сержант держбезпеки Волков арештував у селі Конюхи Локачинського району Анджея Трибулінського. Затриманого помістили в Луцьку в’язницю.

Кожен, хто хоч хвилинку і мимохідь займався фотозйомкою, чудово знає, що в портретній фотографії найважливіші очі. Цю очевидну істину знав найвидатніший польський фотограф-анімаліст Влодзімеж Пухальський.

Багато істориків та любителів генеалогії намагалися встановити точну дату народження польського землевласника Емануеля Малинського, упродовж років подаючи різні версії. Лише найновіші відкриття в архівах пролили світло на цю загадку.

На шпальтах «Землі Волинської», крім історичних, виходили етнографічні матеріали. Одну з таких публікацій, присвячених волинській випічці, написав Зигмунт Леський із Луцька.

У 1811 р. у барона Фрідріха-Гайнріха фон Фаренгайда померла трирічна дочка Нінетт. Він дуже горював після її смерті – так, як польський поет Ян Кохановський після втрати своєї улюбленої Уршулі. Щоб увіковічити доньку, барон вирішив збудувати гробницю у формі піраміди.

«У 1957 р. тато хотів виїхати в Польщу. Почав оформлювати документи. І тут кагебісти потайки від нього викликають маму і кажуть їй: дорога далека, ви можете не доїхати. Вони її так залякали, що мама категорично відмовилася переїжджати. Вона боялася, тому нічого не пояснила тату», – розповідає Галина Сокальська.

Прем’єра цього спектаклю в Польщі відбулася 27 березня 1999 р. у Новому театрі в Лодзі. Його з успіхом ставлять досі, він розважає глядачів і смішить до сліз. Закінчення вистави щоразу є загадкою для акторів і глядачів. Актори мусять спиратися на зізнання й запитання свідків, тобто глядачів, відповідно на них реагувати і вести другу частину спектаклю згідно з тим, що скажуть ті, хто сидить у залі.