Серед Коссаків мистецькі здібності були настільки ж природними, як і дихання. Жоден інший польський рід не став синонімом сім’ї митців, художників, поетів. Ця краківська родина впродовж поколінь служила своїми талантами польській культурі й науці. Описана пензлем історія Польщі – це спадщина, якою поляки користуються до сьогодні і яка до сьогодні так само надихає та захоплює.

Артур Ґроттґер, разом із такими художниками, як Матейко, Семирадзький чи Герсон, належить до найвидатніших представників течії польської школи історичного малярства. Його картини інспіровані переважно надзвичайно важливими подіями в історії Польщі.

Скільки є забутих поетів, яких ніхто вже не читає? Чи пам’ятаємо сьогодні таких авторів, як Юзеф Лободовський? Чи вабить нас їхній стиль, образність, бунтарство, мрії, якими вони жили?

Юліан Фалат та Войцех Фангор. Що ж може об’єднувати цих двох митців, настільки віддалених один від одного в часі і за стилем?

Неможливо охопити в невеликій статті всю творчість Тадеуша Ружевича. Сказати, що його цікавила війна, катастрофізм, картотечна людина, що складається з різних фрагментів життя, наша мова, нестійка рівновага, сміття, в якому ми потопаємо, і «сміття» в мас-медіа, – цього замало.

Білі шапки снігу на пощерблених часом надгробках із піщаника. На плитах ледь видимі написи й дати. Ці останні викарбувані не вчора. 1987, 1912, 1820... Львів. Личаківський цвинтар. Кам’яний запис історії та людських доль. Отакий собі кадр із життя.

12 квітня в Лондоні оголосили, що книга Ольги Токарчук «Flights» (пол. «Bieguni», укр. «Бігуни») потрапила в короткий список Міжнародної Букерівської премії, однієї з найпрестижніших літературних нагород у світі. Письменниця – перша польська авторка, котрій вдалося пройти до шестиособового фіналу.

Ксаверій Дуніковський мав величезний талант і виняткове почуття гумору. Він був невисоким чоловічком, обдарованим пронизливими очицями і просто неймовірним зухвальством.

Романом, який познайомив мене з Вєславом Мислівським, був «Голий сад». Прочитавши його, мені не потрібно було зустрічатися з автором особисто, аби сказати, що він близький мені долями людей, про яких пише, описами села, війни, умов соцреалізму і тим, як він про це розповідає.

Ян Цибіс, якого друзі жартома звали Яном Капістом, завжди стверджував, що найважливішими для твору є кольори, їхня взаємодія та інтенсивність, а тема картини – справа абсолютно другорядна. Твір мистецтва існує не для того, щоби бути документальною подобою дійсності.