Був жовтень 1997 р. Уся Польща або принаймні половина, затамувавши подих, чекала на боксерський поєдинок Анджея Голоти з Ленноксом Льюїсом за золотий чемпіонський пояс.
Хто з нас не любить свого директора, шефа, голову чи просто керівника на роботі? Звісно, кожен!
У давні часи устрою вічного щастя (і добре, що вже минулих), коли магазини світили пустими вітринами, в повсякденному житті звістку про те, що десь щось «викинули», передавали з уст в уста зі швидкістю блискавки.
У цьому шаленому світі нарешті настає довгоочікуваний період святкового відпочинку та шампанської забави, до якого ми готуємося увесь рік.
Усі знають, що слів на вітер кидати не можна, бо це і негарно, і непорядно. Отож, оскільки я обіцяла написати кілька слів про чоловіків, то так і роблю.
Мабуть, найкрасивіші видовища у світі – це корабель із піднятими вітрилами, коні в галопі та жінка в танці. З першими двома твердженням погоджуюся цілком і повністю, з останнім часом маю чималий клопіт і проблему.
Свого прадіда я знаю передусім із розповідай тата. Із них вимальовувався високий, кремезний чоловік, і як справжній мельник, завжди трохи припорошений борошном. Усміхнене обличчя, кошлаті вуса і лукавий погляд блакитних очей – таким я завжди бачу його у своїй уяві.
Ми купили житло. Ключі до власних омріяних чотирьох кутів тримаємо в руках. У голові безліч задумів, неймовірних проєктів, нестандартних рішень освоєння нашого простору.
Якщо хочеш втратити друга, якого вважаєш вірним, спробуй позичити в нього гроші. Мати відданого знайомого – це прекрасна річ, гідна заздрості.
Покажіть мені того, хто не любить збирати гриби. Ви йому кажете: «Йдемо в ліс». А він відповідає: «Ні, я повинен прибрати в квартирі, увімкнути прання і випрасувати всі сорочки».