У теорії все виглядає банально просто. Психологи переконують, що асертивність полягає у висловленні власних потреб та окреслені кордонів – спокійно, рішуче та з повагою до інших. Однак на практиці багато хто досі має із цим величезну проблему.

Читати варто, або Коротка розвідка на тему, що книжка існує не лише для того, щоб підставити її під ніжку розхитаного столика.

Ще недавно зірки асоціювалися з чимось віддаленим, що миготить високо над головою і для споглядання чого потрібні телескоп, терпеливість і дрібка романтизму. Зараз достатньо смартфона, стабільного сигналу і вміння робити здивовану, але природну міну, щоб за один пополудень опинитися на свічнику.

Ось питання, яке в середній школі лунає частіше, ніж шкільний дзвінок. Може навіть скластися враження, що цей вираз – неофіційне гасло учнів, написане невидимими чорнилами на кожній парті. Навіщо мені історія? Навіщо хімія? Навіщо польська мова, фізика, географія і біологія?

Весна приходить щороку, проте кожного разу люди роблять великі очі й поводяться так, ніби відкрили Америку. Ба більше, вони повідомляють про це направо і наліво з енергійністю, достойною середньовічного герольда, який перебуває на службі в його високості короля.

Дехто з нас вранці стає перед дзеркалом і на хвилину задумується, чи це ще він у власній шкірі і з власним обличчям чи вже тільки сума рішень минулих днів. Ніби все сходиться. Та сама зачіска. Часом та сама лисина. Ті ж самі очі, той самий злегка заспаний вираз обличчя. І тут раптом з’являється щось інше. У дзеркальному відображенні людина помічає певну зміну.

Якби брехня було спортсменкою, то, найімовірніше, виступала би в бігові на 100 метрів. Не тому що вона швидка, а тому що брехня має короткі ноги й на довшій дистанції в неї збилося би дихання, вона шпорталася би та хекала.

Задирання носа – явище таке ж давнє, як і людство, та водночас воно напрочуд стійке до цивілізаційного поступу. Змінюються часи, костюми та технології, але людська потреба показати світові, що я це щось більше і я вам доведу, непохитно триває й донині.

Патріотизм – це поняття важке, як старий, трохи надтріснутий дзвін, який лунає тільки тоді, коли хтось дійсно відважиться його торкнутися. В теорії це любов до Батьківщини, турбота про громаду, готовність до самопожертви. А на практиці все частіше нагадує старанно режисований спектакль, у якому вдавання більше, ніж змісту, більше заяв, ніж учинків, більше пустих слів і жестів.

Їжа, попри те, що тема здається надзвичайно приємною, все ж таки з якихось таємничих, мабуть позаземних, причин розділяє людей. Більше, хоч це й видається єрессю, ніж політика. Як приклад можемо навести запитання, чи суп має бути з макаронами чи картоплею.