Не огортаючи бавовною, прямо з мосту потрібно сказати, що будь-які заборони й обмеження якоюсь таємничою силою спонукають до креативного мислення та нестандартних дій пересічного Ковальського.
У часи, для декого давно минулі, коли зеленість у голові була перманентним станом, а дурощі та легке навіженство товаришували нам на кожному кроці, самостійний виїзд із наметами, в табір чи іншу поїздку, в якій наші любі батьки не брали участі, був даром небес.
Коли у важкому й нудному процесі дорослішання нам нарешті вдається досягти настільки зрілого віку, що ми починаємо розуміти дещо з навколишньої дійсності й відрізняти зерно від полови, ті, хто взяв на себе надзвичайно важке завдання виховання й навчання дітей, починають вкладати в наші капустяні голови різні істини, основоположні принципи та непорушні закони.
Це вже, цитуючи класику, світська традиція – людство, чи принаймні значна його частина, з приходом нового року береться реалізовувати різноманітні виклики, плани або інші більш чи менш розсудливі рішення.
Свята наближаються семимильними кроками. Це особливий період у житті пересічного поїдача хліба. Навіть якщо ми колись поклялися, що більше ніколи не піддамося цьому святковому божевіллю, все одно наступного року разом із масою інших, подібних нам, громадян урешті без останку поринаємо в атмосферу дзвіночків, янголят, ялиночок, Миколаїв і, звісно, підготовки до прийдешніх, таких урочистих-урочистих, днів.
У сни вірили наші бабусі, прабабусі та їхні чоловіки, хоч вони й не зізналися б у цьому за жодні скарби світу. За порадами астрологів, ворожбитів і тих, хто знається на снах та різних таємничих знаках, зверталися короновані особи, та й звичайні смертні таких практик не цуралися.
Деякий час тому мені стукнулося об вуха, що варто було б, трохи всерйоз, трохи не дуже, зайнятися медициною, а точніше медичним словником, вмістом якого активно послуговується широка громадськість при кожній першій-ліпшій нагоді – від болю зуба чи горла до відбитка мізинця лівої стопи.
Коли я думаю про товариські зустрічі з родичами, друзями чи найкращими сусідами, завжди пригадую Анджея Сікоровського та групу «Під Будою».
Є в мене один достойний знайомий, який протягом багатьох років дає світу більше, ніж від нього отримує. Я завжди думаю про нього з невдаваною шаною і говорю (йому), що він добрий як хліб із маслом. Він завжди при цьому червоніє як буряк, чи то від сорому, чи то від збентеження, і дивується, що його емпатія – щось виняткове в теперішньому світі.
Хто не мав у своєму житті справи з жіночими сумочками, той жодного поняття не має про метафізику цих банальних, на перший погляд, речей, якими вони можуть здаватися невтаємниченим.