Я – вболівальниця. Міцно і з великим ентузіазмом тримаю кулаки за національну збірну, незалежно від дисципліни, в якій проходять змагання. Я зриваю горло, репетуючи з усіх сил до телевізора: «Пасуй! Підрізай! Бий!» І плачу, мов бобер, коли на олімпіаді, дивлячись на золотих медалістів, чую «Мазурку Домбровського».
Кінець відпустки? Канікули вже закінчилися? Подорож вдалася? Як же можна уникнути таких запитань у кінці літа? Це просто неможливо. Тому підіб’ємо невеличкий підсумок.
У Кракові, як і в усьому світі, всі (ну, може, всі) люди, незалежно від освіти й досвіду, спираючись лише на житейську мудрість, вважають себе прекрасними економістами й лікарями.
Перша думка, а одночасно й спокуса, яка прийшла мені в голову перед написанням чергового тексту про чудернацькі та цікаві фразеологізми, була пов’язана з перенесенням у часі, до 20 і 30-х років минулого століття, у варшавський квартал Служевєц – місце кінних перегонів.
Гаряче липневе сонце. Люди і тварини шукають перепочинку у спокійному, блаженному пересуванні в тіні. Під парасолем із густого листя старої яблуні – стіл і чотири крісла з верболозу. В одному сидить старший чоловік, а в другому – молодий хлопець.
Гарна погода творить чудеса: заохочує до прогулянок, покращує самопочуття, завдяки їй ми можемо забути про клопоти і проблеми.
Їдучи потягом у далеку дорогу, люди (за винятком відлюдьків, права яких потрібно поважати) рано чи пізно зав’язують різні знайомства.
У післяобідню пору з офісного центру виходять дві гарно вдягнених жінки і про щось між собою розмовляють. Такий собі звичний обмін думками між подругами, що йдуть із роботи.
Кажуть про мене, що я пру на скло! Повна дурість! Я, така сіра мишка, більшої нісенітниці не чула.
Вона завжди мала все застібнуте на останній ґудзик. Ніякого тяп-ляп, все під лінієчку – і тут на тобі.