У польській мові існує фразеологічний зворот настільки місткий, що в нього можна запхати державний бюджет, кілька невдалих інвестицій і один дуже дорогий кавовий автомат, який купили, бо був на акції, а пізніше виявилося, що цим рішенням ми поцілили як кулею в огорожу. Йдеться, звісно, про класику жанру: гроші, викинуті в болото.

Відкриваю холодильник, а там… брекфест тайм. Виходжу на прогулянку і чую, як сусідка кричить до собаки: «Кам ін, Люсі, йдемо в хату!» Вмикаю телевізор, а там усенька польська мова намагається відчайдушно пригадати, чим же вона є. І я її абсолютно не звинувачую.

Неймовірно, що людство дійшло до етапу польотів у космос, розумних будинків і пристроїв, які, немов велике гумове вухо, вміють підслуховувати наші розмови, щоб потім ні з грушки ні з петрушки запропонувати нам «ідеальний пилосос на знижці». Водночас воно не може приборкати однієї винятково примітивної сили природи – здатності нарікати.

«Позич мені сотню – як бабцю люблю, віддам завтра». Ця на перший погляд невинна фраза і прохання, яке в ньому міститься, в історії людства розпочали більше трагедій, ніж греко-перські війни, невдалі побачення та всі ремонти, разом узяті.

Час від часу в кожній людині прокидається глибоко прихований ген, який відповідає за накопичення запасів. І немає найменшого значення, чи ми хочемо запхати до стелі домашню комору, бо ж невблаганно наближається зима, чи потрапили на розпродаж макаронів або щецінського паприкажа*.

Спорт – це здоров’я. Це один із висловів, які ми повторюємо як мантру. З наполегливістю, гідною кращого застосування. Хто його автор? Хто вигадав такий популярний у теперішні часи слоган? Не маю блідого поняття.

Люди схожі на пазли – кожен з іншої діжки, кожен зі своїми виступами та виїмками. Але якщо довше приглядатися і повісити око на тому чи сьому, ми дійдемо висновку, що, як і в мозаїці, всупереч очікуванням та здоровому глузду, вони пасують одне до одного, складаючись у цілісну картину.

Хто з нас хоча б раз у житті не мріяв про те, щоб увесь світ обходив його широкою дугою і не морочив серце, душу й розум різними важливими та не дуже справами? Така мрія відрубаної голови в якийсь дивний момент життя, десь на черговому крутому повороті, завітала не в одну черепну коробку, яка належить забіганій, часто застресованій до меж можливостей дорослій людині.

Пам’ятаю перші інтернет-кафе. Це було щось. Велике ах і ох. Теперішні діти й молодь зеленого поняття не мають, яку радість приносила нам проплачена година в такому місці сам на сам із чарівним інтернетом.

Є такий вірш Марії Конопніцької «Як до бою круль збирався», зміст якого, попри те, що багато води спливло від часу його написання, залишається, на жаль, надзвичайно актуальним.