Коли я вперше подивилася фільм Марека Котерського «День вар’ята», то подумала, що режисер дещо перестарався в іронії над людськими вадами та, м’яко кажучи, недосконалістю духу, розуму й повсякденної поведінки Homo sapiens.

Світ великий і широкий, а люди різні в ньому живуть. Тому найрізноманітніші звичаї та обряди, які часто були витвором небаченої людської фантазії, з часом перетворюються на традиції, що передаються від покоління до покоління.

У квітні минає чергова річниця Катинського злочину. Впродовж багатьох років після вбивства совєтським НКВД польських офіцерів ані самі жертви сталінських репресій, ані їхні рідні не могли дочекатися історичної справедливості. Документи, які підтверджують злочин, лежали глибоко закопані в надрах російських відомств і ніколи не мали побачити денне світло.

Попри холодний вітер, сонце за хмаркою і кілька сніжинок, які беруться невідомо звідки, пролітаючи час від часу, весна почалася повним ходом. Знаки на землі й на небі безпомилково вказують на те, що дороги назад уже немає.

Чим більше років минає від часу, коли ми сиділи за шкільними партами, тим більше цей період здається нам суцільною великою смугою самого лише щастя й безтурботності. У власних спогадах, які пропорційно до чергових хрестиків стають усе барвистішими, ми всю увагу присвячуємо тим добрим, радісним дням із минулого.

Крик жертв, який роздирає і пронизує до кісток, усе більше заглушує вереск охриплих голосів маклерів з усього світу. Стогони солдатів, які помирають у багнюці і власній крові, розчиняються в невиразному базіканні, яке все сміливіше й чіткіше лунає з так званих політичних кабінетів.

Нехай піднесе руку той, хто не стикнувся у своєму житті з безсонням. Не думаю, що ось у цей момент угору здійметься ліс рук. Скільки ж то разів після важкого дня ми мріяли лише про те, щоб заскочити під ковдру і заснути як камінь. І нехай усе навколо валиться й палає, а ми в обіймах Морфея забудемо про Божий світ.

Марисі – 15 років. Вона здібна дитина, тож польську мову, яку не розуміла ані в зуб, вивчила швидко. Бо мусила. Зараз хоче навчатися далі, навіть дуже. Читає польські книжки, які тільки потрапляють їй до рук. Говорить багато, вільно, гарно вибудовує речення. Залишився акцент.

Одні знаходять подарунки 6 грудня під подушкою. Іншим Святий Миколай приносить презенти під ялинку. Є й такі, хто подарунки отримує і під подушку, коли спить, і під ялинку. Ось такі щасливчики.

Людина не встигла оглянутися, а тут знову свята за поясом. Час летить, як батогом ляснути, – і черговий рік відходить в історію. Тепер, коли років побільшало, а дитячий вік, коли спрагло виглядалася перша зірка, давно забутий, ми вже не чекаємо з нетерпінням на Новий рік і чергову галочку в метриці. Ну що ж, таке життя.